Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

В мовчанні його я зростав, небагатий,
хотів би гіллям рясним процвітати,
тільки б себе з усім поєднати,
стати в гармонії звуком одним…

Берлін – Вільмерсдорф,
14 грудня 1897

Мені цей вечір – книга. Сяє
з оправи пурпуром камкá;
і злото застібок звільняє
без поспіху моя рука.

Сторінку першу я читаю —
і тон її близький мені,
ледь чутно другу розгортаю,
а третю – бачу вже вві сні.

Берлін – Вільмерсдорф,
20 листопада 1897

Тоді ми перший раз мовчали:
ми в легіт теплий поринали,
ми стали віття розбуяле
і в дні вслухались сонця й трав.
І впали тіні на дороги,
ми чули: дощ шумить розлого,
і, спраглий дару золотого,
йому назустріч світ буяв.

Берлін – Вільмерсдорф,
14 січня 1898

Робиться вечір важким:
і сиротою кожне
нині; а все, що можна,
лиш бути знайомим з кимсь.

Ніби в краю чужім
йти по міській межі,
вухом до кожного саду,
хтозна чого їм ждати,
доля що принесе:
здіймають незримі руки
з чужого життя звуки
тихих власних пісень.

Флоренція, Касціне,
25 квітня 1898

Тебе світанком чи смерканням зву?
Бо ранку я боюся наяву,
ловлю його троянди червонясті,
не можу страх досвітній флейти зняти
перед мовчанням днів, що в них живу.

А вечори, і лагідні й мої,
у погляді моєму сяйвом вкриті;
у мене у руках вже сплять гаї,
я понад ними дзвоном, а чи скриком,
пітьму буття мого вбирають скрипки,
а я ж бо є рідня її.

Берлін,
2 лютого 1898

Чи хто мені скаже, куди
життям своїм досягаю?
Може, із бурею мчати встигаю,
і хвилею ставу лягаю,
й березою чи не я замерзаю
у злі весняні холоди?

1898

Росте, ніби місто чорне, ніч,
де, за кодексом тиші,
в ній провулки з провулками б вийшли
туди, де майдан заколише
ледве не тисячу башт вже пізніш.

В місті чорнім будинки, проте
хто живе в них, звідки знати.

А в садах, в сяйві їх мовчазнім,
низки танців з хороводами снів.
Хто ж узявсь їм на скрипці грати?..

Берлін,
6 лютого 1898

Не переймайсь, айстри теж одцвілись,
буря струсила пожовклий лист,
насипавши озеро вщерть,
зростала краса в тісноті колись;
а зрілою, маючи владний хист, —
стару посудину вщент.

З дерев увіходить
у нас ув обох,
не для спання;
врочистість літа минула ж бо.
Краса втіка з мрійливих знемог,
із саду, повного плоду,
в працю, що день від дня.

1900

Хто б ти не був: з кімнати, де пізнав
вже все, в вечірність вийди голубу.
Твій дім – останній, далі – далина,
хто б ти не був.
Очима, що стомились і без сил
поріг твій обминають шкарубкий,
ти звільна чорний стовбур піднеси,
розпростуй в небо: сам, стрункий.
І ти створив вже світ. І він без меж,
Як слово, що в мовчанні достига,
і зміст його п’ють воля і снага,
а очі ніжно прагнуть безбереж.

24 лютого 1900

За тобою сохну. Вислизаю
з рук своїх, себе гублю саму,
і надія спростувати зайва,
що від тебе прибува назавше
те, чому і віри ще не йму.

…у часах, коли була я чимось, —
голос мій, не кликавши, змовка;
тиші камінь, що перед очима
над тягучим дзюркотом струмка.
А тепер, у розвеснілих тижнях,
щось мене поволі так одтисло
від оцього року, що стьмянів.
І життя моє вручило бідне
отому, хто поки що не рідний
і не знає, чим булось мені.

Клич мене, любий, гучно клич!
Змарніла твоя наречена край вікна.
В алеях платанів однак
зник і вечір, нема:
лиш пітьма.

Не йдеш ти до мене в оселю нічну,
зачинену на твій голос,
через те я руки свої простягну
в синю пустку саду пірну
поволі…