Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

1897

Моя оселя – межи днем і сном,
де по забавах засипають діти,
де люблять ввечері старі сидіти
при вогнищі червонім, за столом.

Моя оселя – межи днем і сном,
де ясно гаснуть вечорові дзвони,
там край криниць стоять в утомі жони,
а тиша повнить їх і все кругом.

Там любе древо – липа за вікном;
всі літа давні, що у ній мовчали,
знов у гіллі густому задрижали
і знов чувають межи днем і сном.

Берлін – Вільмерсдорф,
22 листопада 1897

Безсонний лісе, посеред завії
повірив ти у весняну ясу,
і ледве чутно срібло своє сієш,
щоб я дививсь: твій зеленіє сум.

Мене твої дороги без упину
вестимуть і нікуди, й нізвідкіль,
були ж і двері у твої глибини,
немає більш.

Берлін,
19 січня 1898

Не солодко ангелу довелось,
геть зубожів у руках у мене,
крихітним став, я ж великий ось:
cамé співчуття достеменно,
а він лиш благання, мені здалось.

Тут я повернув йому небо в блакиті,
він ближнє лишив мені, сам – у політ;
бо вчився літати, а я вчився жити,
і нам один одного визнати слід.

Берлін – Вільмерсдорф,
8 лютого 1898

Як потойбіч вдовж муру ідеш,
не впадають троянди ув око,
в саду ж бо тебе – ніде;
мов жінок, ти в довірі глибокій
їх наближення чуєш по кроках.

І ступали вони по дві,
ледь торкалися стегон стегна,
починали ч е р в о н і спів;
й ароматом легким над стежку
б і л и х тихо акорд бринів.

1898

Ветхий зáмок. Там ребрами
герб над брамою звис.
А дерева, мов жебрають, —
віти-руки увись.

Там вікно, в зелень ввіткане,
із блакитною квіткою,
й не бабуся стоїть

у сльозах поміж віт,
а вона всього свідком є,
мов останній привіт.

Берлін,
2 лютого 1898

У розбурканих квітів
наполоханий дух,
ніби усміх тендітний,
ластівчиним привітом
дня торкнувсь на льоту;

де спинитись пора,
там не зник іще страх.

Кожен зблиск – боязкий,
дикі – звуки усі,
ніч – нова залюбки
в сороміцькій красі.

1898

В краю низин чекання щире
на гостя, що не прийде, ні;
сад боязко пита іще раз,
аж усміх задерев’янів.

Не чути між алей одвіту,
убого в сутінках стає,
в образі яблука на віти,
а болю ж вітер завдає.

Берлін – Вільмерсдорф,
24 листопада 1897

Це там рядок халуп, це звідтіля
й новобудови, що, стіснивши груди,
з-під риштувань позиркують на вруна,
бо знати хочуть, де ж то вже поля.

Безбарвна й половинчаста весна
при цих парканах у гарячці літа,
і вишні хворі, й нездорові діти;
аж восени розкотиться луна

примирлива й далека; і зоря
вечірня м’яко плавиться у лузі:
дрімають вівці, і пастух в кожусі
до крайнього притисся ліхтаря.

Берлін – Вільмерсдорф,
19 листопада 1897

Часом трапляється уночі,
мов дитя, вітер закричить
і алеями йде спроквола,
мовчки, мовчки аж до села.
І навпомацки аж до ставка,
прислухаючись у пітьмі:
сон між зблідлих осель блука,
і дуби як німі.

Берлін,
3 лютого 1898

Ще на терасі день погожий.
Там радість відчуваю знов я:
якби вхопити вечір можна,
то золото в провулку кожнім
я б висипав з мого безмов’я.

Та я від світу вдалині.
Хоча від його зблисків ясно
в суворій самоті мені.

А так, мов хтось бозна-відкіль
тихцем ім’я моє привласнив —
й мені не соромно, та, власне,
його й не потребую більш.

Себе найшов я доби смеркової;
темні хвилі котились лукою,
білі берези мигтіли корою,
і вечір стелив задуманий дим.