Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Первісний ліс, широкий світ,
а серце рве сувій
безбарвності самотніх літ,
де мулько голові.

Мюнхен,
31 травня 1897

Люблю забутих всіма Богородиць, [91]
що так безпорадно когось ждуть,
білявок, які туди, де колодязь,
у мріях і квітах самотньо йдуть.
Дітей, що виспівують на осонні
й поглядом ловлять зірки на льоту,
і дні, коли я в пісень у полоні,
і ночі, які стоять у цвіту.

Прага,
12 вересня 1896

Моя душа, коли в ній мовкне звук,
є храм, з якого вийшли пілігрими.
Лиш янгол гонить крильми золотими
дим ладану, що кільцями тонкими
йому скувати хоче радість рук.

Там темні мріють постаті святих
в томлінні мóльби вволити несмілі:
вони чекають на прихід неділі,
на люд, на громові органа хвилі —
і тихнуть сколихи лампад блідих.

Прага,
7 вересня 1896

А вечір стежки не шукає,
де мовчки бір пірнув у сніг,
своїми зимними щоками
до вікон тулиться усіх.
Вповзає тиша в кожний дім:
старій у кріслі міркувати,
і королева – всяка мати,
не хочуть діти починати
забав. І не прядуть дівчата.
Їх вечір буде наслухати,
й що за вікном, цікаво їм.

Цей білий зáмок в самоті без дна.
Священний трепет крізь блискучі зали.
В плюща на стінах пазурі дрижали,
в заметах всі дороги як одна.

Неорана небесна цілина
мигтить над замком. Біля огорожі
потойбіч туга, вирватись не може…
Годинники спинились. Час сконав.

Мюнхен,
19 грудня 1896

День задрімав поволі, —
моя ж трива хода…
Без сну в просторім колі
я – й зірочка бліда.
Щоб поглядом зігріти,
вона мигтить, сія
у небі угорі там
самотня, як і я…

1894

Чужомовний скрик. Гондолу
взявши, чорну і струнку,
тихо плинемо вздовж молу
і повз мармур на містку.
Шкіпера балачка з нами,
ледве чутний плеск весла,
від каналів і від храмів
ніч вже знак нам посила.

Слід готовий чорним стати,
а в повітрі Ave [92]чуть,
це я – мертвий імператор,
і мене у склеп везуть.

Все здається мимоволі,
що кожнісінькій гондолі
є очікуваний гість.
Й гурт убогий з передмість
далину очима їсть,
й діти – сироти без долі.

Довго і палацам ждати —
ось, панове, буде свято…
Я на площі Марка, люд
блиск корон уздріє тут,
і бажання в мене з уст
на бенкеті погуляти.

Ave з дзвіниць плине густе.
Все ще церкви щось шепочуть помалу;
тільки палаци вздовж тихих каналів
нікому про те.

Сонних кварталів кожне лице
не потривожать гойдання недремні —
тихі гондоли, як помисли темні,
в вечір оцей.

1897

Церква іржава, в дірах,
і гурт кипарисів сумних —
ченцями у каптурах сірих
вгору деруться вони.

Забутим святим там на плечі
вівтáрний лягає схлип;
вінці подає їм вечір
з вікна високого вглиб.

Арко в південному Тіролі-Кастелі,
24 березня 1897

Ти мовчазний і ветхий,
колеса мох укрив,
із тіні гляне вечір,
щоб ти заговорив.

З людських пісень, послухай,
струмок співа сумну,
а ти по самі вуха
шапчину натягнув.

1897

Над берегом – села зелені.
Смутно бринять многоденні
дзвони далеких дзвіниць.
В утомі ждання нескінченній
зáмки в води південні
втупили очі бійниць.
А хвиля грає ласкава,
і злотні, легкі пароплави
керують свій світлий біг:
а там без числа, величаві
гори встають срібноглаві —
за цілями всіх доріг.

Констанц,
18 квітня 1897

Люблю тебе стрічати в день я,
коли травневих див пора
й коли для душ благословення
краплинка кожна з віт збира.

А до хреста, що при дорозі,
жасмину білизна долонь, —
скорботи зменшити не в змозі,
лиш прикрива Христа чоло.