За ці роки в ньому відбулися великі зміни. За ревною працею наближення до Бога він майже забув про нього, і, можливо, сподівався з часом досягти з його допомогою лише «sa patience de supporter une ame» [83]. Випадковості долі, що так ваблять людей, давно вже не цікавили його, але тепер він утратив потрібний навіть у насолоді та стражданні пікантний присмак, і все для нього стало пісною поживою. З коріння його життя розвинулася міцна морозостійка рослина плідної радості. Він остаточно намірився опанувати своє внутрішнє життя й не хотів нічого проминути, бо не сумнівався, що в усьому присутня і приростає його любов. Так, його внутрішнє самовладання зайшло так далеко, що він вирішив надолужити найважливіше з того, чого не здійснив раніше, просто перечекавши його. Він думав передусім про дитинство, і що спокійніше пригадував себе, тим незавершенішим воно видавалося; всі спогади про дитинство мали в собі туманність здогадів і з минулого непомітно переходили в майбутнє. Відчужений на те й повернувся додому, щоб знов узяти це все і тепер уже прийняти по-справжньому. Ми не знаємо, чи він лишився, знаємо тільки, що він повернувся.
Оповідачі на цьому місці намагаються нагадати нам про дім, про те, яким він був, бо ж відтоді минуло небагато часу, дуже мало порахованого часу, й кожен у домі міг сказати скільки. Собаки постаріли, але ще жили. Повідомили, що один собака завив. Зупинилася вся денна робота. У вікнах з'явилися зворушливо схожі обличчя, які постаріли й подорослішали. На одному геть старому обличчі раптом засвітилася бліда тінь упізнання. Впізнання? Невже тільки його? Прощення. Прощення за що? Любові. Господи, любові!
Він, упізнаний, навіть не думав, – адже був заклопотаний, – що любов ще може існувати. Зрозуміло, з усього, що сталося тепер, тільки це й передали: його жести, незвичайні жести, яких ніхто доти не бачив; жести благань, із якими він припав їм до ніг, заклинаючи їх, щоб вони не любили його. Перелякані, заточуючись, вони підвели його. Вони витлумачили його шаленство по-своєму й простили йому. Він, напевне, відчув несказанну полегкість, що його не зрозуміли, незважаючи на розпачливу однозначність його поведінки. Можливо, він лишився. Адже він щодень більше пересвідчувався, що та любов, яку вони марнославно підносять і до якої потай заохочують одне одного, призначена не йому. Він, певне, сміявся, помітивши їхні зусилля, і збагнув, як мало вони розуміють його.
Що вони знали про нього? Любити його тепер стало страхітливо важко, і він відчував, що тільки Єдиний здатний на таке. А він, проте, ще не хотів.
Кінець нотаток.
Зі збірки «Петрові батоги»
(1895)
Такий над блакиттю озерною ліс
в мовчання важкім полоні!
Квітучих гілок шепіт вітер приніс —
гойдається по оболоні!
Летить переливчаста бабка швидка,
над плесом блискучим дзýмка,
шумно в високих очеретах блука
іще не думана думка…
Коли за обрій одлітає
птах сонця, полум’яний птах,
ув оксамит із горностаєм
свій простір море огорта.
Оборки у вбрання мінливі,
а в моря королеви суть;
човни рибальські соромливі
поділ монарший в сон несуть.
Зі збірки «Жертви ларам»
(1895)
В старім будинку я з вікна
довкола себе Прагу бачу;
йде сутінь, з глибини неначе,
і тихим кроком промина.
А місто плине поза склом.
Як богатир в шоломі кутім,
Святого Миколая [84]купол,
лиш мідна зелень над чолом.
Вже миготять вогні здаля,
у місті світло скоро вимкнуть…
Мені здалось, в старім будинку
хтось тихо «Амен» промовля.
Старість кам’яниць шпичастих,
поголос дзвіниць високий, —
а вузьким дворам не часто
небеса моргають оком.
Сходам усміх шле наразі
втомлений Амур щомиті;
на даху барочнім вази,
низками троянд обвиті.
Брамі, в павутину вбраній,
сонце прагне розібрати
в написі слова незнані,
де камінна Богоматір.
Стін опуклих бронза й камінь
сиплють іскрами навколо,
лик святої темночолий
супиться поза свічками.
А під куполом на крилах
ангелочки, ще й зосібна
крапелька лампади срібна
світло розсіва на крилас.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу