Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Пил на склі, на злотоцвітті;
осторонь осіб мостивих
старченятко примостилось
у кутку в бруднім лахмітті.

З сяйва, що усім лилось їм,
хоч би іскорку малому…
Простяга мені долоню,
і тремтить, і тихо: «Prosim!»

Там з куполами-жолудями башти,
а ще з такими, наче груші дивні;
вляглось тисячолице місто, диха;
до нього вечір тулиться, я бачу.

А десь позаду сяйво не змарніло
двовежжя Діви Пресвятої храму,
немовби через ріжки гострі равлик
ссе неба фіолетове чорнило.

Осінь здатна дню заткнути рота,
щоб мовчала радість невгомонна;
жалібно гудуть високі дзвони —
похоронна ув імлі скорбота
На дахах вологих без принуки
дим засне; й холодними руками
буря з димарів хапа гіркаві
поминальних мес заключні звуки.

Птахи радіють – в світлі сенс, —
і повнить звук блакитні далі;
у парку, у старій танцзалі
укрито квітами усе.

У травах писане теплом
ім’я надії сонцелице.
Лиш там десь під опалим листям
зітхає журно Аполлон.

Змітає в танці вітерець
пожовкле й, ніби ненароком,
кладе на лоб його високий
бузку блакитного вінець.

1895

Бог у гуморі був. Скупість
не властива ж бо йому;
тож Богемію саму
він створив з добром укупі.
Мов закляклі краплі світла,
там пшениця поміж гір
і сади, де з давніх пір
од плодів аж гнуться віти.
Бог хати дав; дав кошари;
з пишним станом дівку дав —
аж пашить здоров’ям, звісно.
Парубків створив для пари:
в кулаці жорсткім – удар,
а у серці – рідна пісня.

Над Прагою удалині
вже ночі велетенський келих;
рятує сонячний метелик
красу в холоднім бур’яні.

І місяць скалиться згори,
і срібло сипле, гном лукавий,
і хвилі пишної Молдави [86]
на посміх білить до пори.

Та, мов ображений, назад
зненацька промені поверне,
бо унизу його суперник:
на башті світлий циферблат.

1895

Чеські пісні
серце тривожать дуже,
легко торкають душу,
важко мені.

Тихо співа
й поле дитина бульбу,
в ніч твою прийде, збудить
пісня жива.

Час промайне,
ляже шлях чужиною,
ця ж тебе пісня знову
наздожене.

Прага,
пізня осінь 1895

Сплив день година по годині,
затих, як молота удар.
І місяць – золотава диня —
лежить, з бадилля вигляда.

Хмаринці ласощів кортіло
і все-таки вдалось ледь-ледь
вхопити сяючого тіла, —
за щічками у неї мед.

Втікає, смокче, а в ту пору
якраз приходить ніч сама,
плід золотий здіймає вгору:
й хмаринки більше вже нема.

Стих театру шум недавній;
і ліхтар не без пихи
світить дрожкам, поглядає
в їх лаковані дахи.

При спустілій стежці кліпне
інший вогник, не зачах,
в слухових одбившись вікнах,
як в заплаканих очах.

Крізь вечір, що в зорю впада,
фабричні люди йдуть з роботи, —
вписалась кіптявою й потом
у їх тупі лоби нужда.

В погаслих поглядах лиш лід.
І тупіт ніг важкий – додому,
і шлейфом курява та гомін,
неначе доля їхня, вслід.

Йде такий юний хлопчина —
є мишоловки, решета —
чути мені його шепіт:
«Живіт притягло до спини.

Хоч би однісінький Krajcar, [89]
хліба куплю, milost’ pánků! [90]»
Ось! – він в поклоні на ґанку,
ніби вже має окрайця.

Чути невдасі-хлопчині:
пахне печеня ізвідкись,
клепле пусті сковорідки —
тож в животі пусто й нині.

1895

Відкашляла стара вгорі над нами,
померла. – Хто вона? – O боже мій,
нічого більш, окрім насмішок їй…
Покійної ім’я навряд чи знали.

Внизу чорнів фургон. Сумний, принишклий.
Впиралося, не влазилось труні,
дядьки їй надавали стусанів,
із лайкою дверцята зачинили.

Візник стьобнув худючих шкап без масті,
і легко їх до цвинтаря несло —
так, ніби мертвих мрій і не було,
як і життя із горем та із щастям.