Дзвенять із поля щиро
і душу рвуть пісні…
«Іди сюди, ти чешка,
так заспівай мені».
Полишить серп дівчина,
мовляв, ти не сумуй,
і, на межі усівшись,
співа: «Kde domov můj»…
Замовкла, в сльози. Погляд
до мене поверта.
І рук моїх, де крейцер,
торкаються вуста.
Зі збірки «Вінчаний снами»
(1896)
Ти, серце, мов покинута каплиця,
де в олтарі гуляє травень знов.
Свавільна буря-волоцюга злиться,
шибки ущент розтрощено давно;
до ризниці прокралась крізь вікно,
дзвіночок зачепила міднолиций.
Той зойкнув – світ збілів на полотно,
а Бог почув би з горньої світлиці,
спустився б, вражений, сюди на дно.
Регоче вітер, звичний до марнот,
хапає звуків хвилю, здатну литься,
об камінь розбива на порохно.
Бажання жебракують як одно,
поріг замшілий змушує спиниться.
Та стежка заросла вже бур’яном.
Дух ночі густо плине парком,
і зорі бачити могли б,
як місяця поблідла барка
причалить до верхівок лип.
Фонтани здалеку лепечуть
казки, що я забув давно, —
і травам падає на плечі
неспішний яблучний танок.
А вітер з-за горба, мов привид,
дуби старезні обмина.
Несе крізь ніч на синіх крилах
густий дух юного вина.
У лоні снігової ночі
сон підкорив усе собі,
лиш підкорятися не хоче —
в душі самотній – вічний біль.
Душа замовкла чом, питаєш,
не вилила той біль гіркий? —
Вона ж бо зна, та й ти вже знаєш:
тоді б погасли всі зірки.
Світу подорожній,
маєш далі йти…
Хто ще знати може
горе так, як ти!
З ранку і до ночі
витися стезі,
біль до тебе очі —
в кожнім по сльозі.
З них волає доля
криком: «Зрозумій!» —
в глибині бездонній
світ скорботний твій.
Тисяча сльозинок
спрагою доби,
в кожній і в єдиній
образ твій відбивсь!
Я дивлюсь на море скель,
скрізь кущі стримлять в камінні.
Мертва тиша. В очманінні
небо висне ворухке.
Тінь метелика в траві…
Він блука над краєм вбогим,
схожий з думкою про Бога
у безбожній голові.
Я сірим зболений відлунням,
бо сходить світ на сірий дим,
немов кохана, як цілує,
«прощай, – говорить, – назавжди».
Немовби мертвий я, та крає
мій бідний мозок мука зла:
з надгробка жінка квітку вкрала,
що вже останньою була…
Був спершу день у хризантемах білих —
од пелюсток бентежно так мені…
Душею ти моєю володіла
в ту пізню ніч…
І щира й тиха – ти прийшла, я бачив, —
я щойно був з тобою уві сні.
З’явилась ти, і, біла казка наче,
звучала ніч…
У сутінках у виноградних
замислені – і ти і я, —
і джміль спустився безпорадно,
п’янка спинила течія.
А зайчик сонячний барвистий
в твоїм волоссі всівсь на час…
Несе тобі мій шепіт листя:
«О скільки чар в твоїх очах!»
Під буками осінніми нас двоє,
прощання кліпає з червоних віч…
«По квіти, любий, хочу із тобою».
Кажу: «Вони вже неживі».
В моєму слові плач. – А з високості
всміхалась зірочка до нас, сумних.
День до Творця йшов, помирати просто,
й кричала галка з далини.
В її житті подій негусто,
за роком рік, неначе тло, —
хлюпнуло світлом враз назустріч…
Любов чи що воно було.
І згасло вмить чи вітер звіяв,
ставок забув її з лиця…
Все починається, мов мрія,
й, мов доля, добіга кінця.
Зі збірки «Перед Різдвом»
(1897)
Отари сніжні в зимнім лісі —
їх вітер, мов пастух, ганя, —
і стане бір сусідній, звісно,
просвітленим одного дня;
він слуха світ. На шлях на білий
гілки готові вже простер,
спиня різдвяні заметілі
і ночі всупереч росте.
«Ледь чутні наспіви струмка…»
Ледь чутні наспіви струмка
від міста вдалині.
А втоми стільки у гілках,
що стане і мені.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу