«Чуже твої вуста шепочуть…»
Чуже твої вуста шепочуть,
чужі волосся, сукня, сни,
чуже, про що питають очі,
і навіть з дня, що був урочим,
й краплинка хвилі не доскочить
теперішньої дивини.
А ти, мов образ, що витає
над вíвтарем, де лиш пітьма,
усе ще рученьки складає,
все ще старі вінки тримає,
усе ще чудо сотворяє,
коли давно чудес нема.
А ти чужа, а ти бліда.
Лиш часом на щоках прогляне
вогонь, що безнадійно в’яне,
троянд колишніх у садах.
Змагá турбот щоденних плин,
хоч поглядом ти прагнеш звідти
у край, де тільки тихі квіти
як витвір рук твоїх цвіли.
«Я б троянд пурпурних мати…»
Я б троянд пурпурних мати
так хотів собі на стіл
й, схильну поміж лип блукати,
там білявку пошукати,
мрійну стріти на путі.
Взяв би я її за руки,
і навколішки б я став,
й чув: моїх блідих з розпуки
губ – весни торкають згуки
та її палкі вуста.
«До тебе сни мої кричать…»
До тебе сни мої кричать;
чужим відколи бути мушу,
вони в мені вбивають душу,
на ній самотності печать.
Для сподівань пора лиха —
лиш далечінь і біла тиша,
в якій моє безвілля дише
та ще тривогу наслуха.
«Ще можеш ти давніх пісень заграти?…»
Ще можеш ти давніх пісень заграти?
О, грай же! Крізь тишу моїх скорбот
віють вони, як човен крилатий,
що в далеч озерну, де острів заклятий,
мчить по вечірній гладіні вод.
І він причалить, де берег квітучий,
де весни не гаснуть в юні живій, —
і там, на самотній тропі пахучій,
забутих богів в їх милості ждучій
спомин віднайде стомлений мій.
Зі збірки «Ранні поезії»
(1909)
«Є болем: бути в вирові тривоги…»
Є болем: бути в вирові тривоги
і в часові не знати, де твій дім.
І є бажанням: тихі діалоги
годин щоденних з вічним і святим.
То є життя. Тропи в нім не загубить
година і найтяжче самітнá;
інакше всміхнена, як сестри, вступить
в мовчання вічності вона.
Берлін – Вільмерсдорф,
3 листопада 1897
«Я буду садом, при чиїй криниці…»
Я буду садом, при чиїй криниці
багато мрій квітками вродять знову:
одні – осібно з думами на лицях,
а інші – спільно в мовчазних розмовах.
Словами, як верхівками, ледь чутно
у такт ході їх буду колихати
й, оглушений мовчанням, ніби чудом,
дрімоту їхню ревно наслухати.
Берлін – Вільмерсдорф,
31 грудня 1897
«В житті шумливім не найду я плоду…»
В житті шумливім не найду я плоду,
від дня чужого я не жду привіту:
несу з собою сніжно-білі квіти,
що зносять келихи у прохолоду.
В полях весни ростуть вони, священні,
де корінь їх лагíдні п’є глибини,
щоб перед літом не схилить коліна,
бо літо їм не дасть благословення.
Берлін – Вільмерсдорф,
28 листопада 1897
«В тихій, зарослій руїні…»
В тихій, зарослій руїні,
під шепоти моря трав,
пісні свої первовесінні
я вечорами співав.
Так радо в барвисті коси,
в намиста б я їх поплів
і владарці ясноволосій
приніс би, як диво дарів.
Але я спізнав, захожалий,
серед гостей самоту —
і зронив я пісні: мов коралі,
вони покотилися в далі,
в заграву вечірню густу.
Берлін – Вільмерсдорф,
25 листопада 1897
«Слова нещасні, що живуть у злиднях…»
Слова нещасні, що живуть у злиднях, —
такі непоказні, а все ж люблю.
Я барв святкових дам їм, будуть видні,
сховає усміх часточку жалю.
Слова, що сутність боязко втрачали, —
таки усе виразніш чути їх;
оті, які ще зроду не звучали,
з тремтінням, а дзвенять в піснях моїх.
Берлін – Вільмерсдорф,
6 листопада 1897
«Чисті душі на дзвінких крилятах…»
Чисті душі на дзвінких крилятах,
вам, дитячим, зроду не співалось
і вдавалось ширше все кружляти,
до життя наблизившись, страхались,
чи не стане це розчаруванням,
коли світу голос вас розбудить
і в щоденнім ґвалті існування
сміху чути вашого не буде?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу