Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Чуже твої вуста шепочуть,
чужі волосся, сукня, сни,
чуже, про що питають очі,
і навіть з дня, що був урочим,
й краплинка хвилі не доскочить
теперішньої дивини.

А ти, мов образ, що витає
над вíвтарем, де лиш пітьма,
усе ще рученьки складає,
все ще старі вінки тримає,
усе ще чудо сотворяє,
коли давно чудес нема.

А ти чужа, а ти бліда.
Лиш часом на щоках прогляне
вогонь, що безнадійно в’яне,
троянд колишніх у садах.

Змагá турбот щоденних плин,
хоч поглядом ти прагнеш звідти
у край, де тільки тихі квіти
як витвір рук твоїх цвіли.

1897

Я б троянд пурпурних мати
так хотів собі на стіл
й, схильну поміж лип блукати,
там білявку пошукати,
мрійну стріти на путі.

Взяв би я її за руки,
і навколішки б я став,
й чув: моїх блідих з розпуки
губ – весни торкають згуки
та її палкі вуста.

1896

До тебе сни мої кричать;
чужим відколи бути мушу,
вони в мені вбивають душу,
на ній самотності печать.

Для сподівань пора лиха —
лиш далечінь і біла тиша,
в якій моє безвілля дише
та ще тривогу наслуха.

1896

Ще можеш ти давніх пісень заграти?
О, грай же! Крізь тишу моїх скорбот
віють вони, як човен крилатий,
що в далеч озерну, де острів заклятий,
мчить по вечірній гладіні вод.

І він причалить, де берег квітучий,
де весни не гаснуть в юні живій, —
і там, на самотній тропі пахучій,
забутих богів в їх милості ждучій
спомин віднайде стомлений мій.

Мюнхен,
8 червня 1897

Є болем: бути в вирові тривоги
і в часові не знати, де твій дім.
І є бажанням: тихі діалоги
годин щоденних з вічним і святим.

То є життя. Тропи в нім не загубить
година і найтяжче самітнá;
інакше всміхнена, як сестри, вступить
в мовчання вічності вона.

Берлін – Вільмерсдорф,
3 листопада 1897

Я буду садом, при чиїй криниці
багато мрій квітками вродять знову:
одні – осібно з думами на лицях,
а інші – спільно в мовчазних розмовах.

Словами, як верхівками, ледь чутно
у такт ході їх буду колихати
й, оглушений мовчанням, ніби чудом,
дрімоту їхню ревно наслухати.

Берлін – Вільмерсдорф,
31 грудня 1897

В житті шумливім не найду я плоду,
від дня чужого я не жду привіту:
несу з собою сніжно-білі квіти,
що зносять келихи у прохолоду.

В полях весни ростуть вони, священні,
де корінь їх лагíдні п’є глибини,
щоб перед літом не схилить коліна,
бо літо їм не дасть благословення.

Берлін – Вільмерсдорф,
28 листопада 1897

В тихій, зарослій руїні,
під шепоти моря трав,
пісні свої первовесінні
я вечорами співав.

Так радо в барвисті коси,
в намиста б я їх поплів
і владарці ясноволосій
приніс би, як диво дарів.

Але я спізнав, захожалий,
серед гостей самоту —
і зронив я пісні: мов коралі,
вони покотилися в далі,
в заграву вечірню густу.

Берлін – Вільмерсдорф,
25 листопада 1897

Слова нещасні, що живуть у злиднях, —
такі непоказні, а все ж люблю.
Я барв святкових дам їм, будуть видні,
сховає усміх часточку жалю.
Слова, що сутність боязко втрачали, —
таки усе виразніш чути їх;
оті, які ще зроду не звучали,
з тремтінням, а дзвенять в піснях моїх.

Берлін – Вільмерсдорф,
6 листопада 1897

Чисті душі на дзвінких крилятах,
вам, дитячим, зроду не співалось
і вдавалось ширше все кружляти,
до життя наблизившись, страхались,
чи не стане це розчаруванням,
коли світу голос вас розбудить
і в щоденнім ґвалті існування
сміху чути вашого не буде?