Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Чуєш, кохана, я руки здіймаю —
чуєш: шумить…
Жести самотні підгледять, я знаю,
суттю ж наповнено кожну мить.
Чуєш, кохана, повіки примружу,
й шерех летить цей по тебе саму.
Чуєш, кохана, здіймати я мушу…
…тільки ж бо ти зникла чому?

Руху змалілого дійсний відбиток
видимим буде на шовковім тлі;
тисне бентеги найменшої вèток
пружну запону між неба й землі.
Зорям здіймання та опускання
дух мій дає.
Смак водопою звідкись постане,
помах рукою, ніби з туману, —
здалеку ангел.
Лиш серце б’ється моє:
де ти є?

1900—1901

Я б міг таким же бути, як вони,
пронизувати ніч баскими кіньми,
щоб смолоскипам – буйні гриви тінню
на вітрі з лісової сторони.
Стояв би я попереду, як в чóвні,
високий і розкрилений, мов стяг.
Шолом у позолоті, для звитяг,
тривожно сяє він. За мною вслід
десяток світить золотом в імлі,
в шоломах їхніх неспокійна хіть,
мов скло, прозорі ті, сліпі й глухі.
Один, що біля мене, з мідним криком
сурми; тá грізно блиска на ходу
і нас гукає в чорну самоту;
мчимо крізь неї, мрією великі:
будинки на колінах позад нас,
провулки гнуться, хтозна, що робити
майданам: покоритись – путь одна,
і б’ють по них, як дощ, міцні копита.

Зима 1902—1903

Не створено ночі для зборищ людських,
вона віддаляє й сусідів твоїх,
отож не шукай їх крізь тьму.
Як в хаті запалюєш вогник свіч,
щоб людям поглянуть просто увіч,
то сперше подумай: кому.

Те світло, осяюючи людей,
спотворює страшно їх вид, —
коли вони сходяться в пітьмі ночей,
поглянь на згромаджений натовп оцей:
він – як розхитаний світ.
Зітерло променів жовте клейно
з їхніх лобів всі думки,
мигтить в сп’янілих зорах вино
і тяжко виснуть з руки
ті жести, якими ці люди нічні
пояснюють бесіди суть;
вони хоч говорять: я, мені,
а думають: інший хто-будь.

Берлін – Шмарґендорф,
25 листопада 1899

Сивіє на мосту сліпець один,
як межовий царств безіменних камінь,
можливо, він – предмет, завжди той самий,
на службі в дальніх зоряних годин —
центр мовчазний для сяючих світил,
круг нього обертаються світи.

Він – непорушний праведник, і значить
на перехресті плутаних орбіт
він темний, мов до пекла темний вхід,
між поверхових поколінь одначе.

Париж,
1902—1903

Як чужоземний мандрівний моряк,
біля тубільців вічних я так само;
всі дні сиджу за їхніми столами,
мене ж гукає далина однак.

Мого лиця досяг один з світів,
можливо, він, як місяць, без людей,
але чуттів не кида в самоті,
а слів безлюдних так нема ніде.

Ті речі, що я взяв сюди, своє
в собі несуть: і вміст, і власну міру.
У рідній стороні вони всі звірі,
тут сором їм зітхнути не дає.

Віареджо,
2 квітня 1903

Неначе дощ, самотність рине.
Увечері вона над морем плине,
вгортає дальні пагорби й долини
і з неба, де правічна самота,
звергається додолу на міста.

Вона, як мжичка, вдосвіта йде хмурно,
коли провулки виглядають ранку
і, не знайшовши прагненого, журно
тіла роз’єднуються наостанку —
і люди, затаївши у сумлінні
взаємну зненавиду і скорботність,
в одному ліжку спати ще повинні…

Тоді пливе потоками й самотність.

Париж,
21 вересня 1902

Час, Боже. Адже літо до пори.
Тінь поклади на сонячний годинник,
на ниви опустілі кинь вітри.

Плодам останнім бути накажи
налитими і дай дві теплі днини,
щоб досконалість володіла ними
та їхній дух в густім вині ожив.

А хто безхатній, затишку не жди,
а хто самотній, ним і залишатись,
листи писати, бути, мов на чатах,
алеї міряти сюди й туди,
порою падолисту перейматись.

Париж,
21 вересня 1902

Так пада лист, немов із далини,
де сад зів’яв неблизько в небі чистім,
і заперечний жест у того листу.

Із зір летить земля у ніч імлисту
і важко пада в самоту із них.