Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Берлін – Шмарґендорф,
середина січня 1901

Заказано тебе нам малювати,
ти є зоря, з якої день встає.
Осяяний, з небесної блавати,
крізь тьмаві барви, як крізь чорні ґрати,
твій погляд нас мовчанням обдає.

Ми творим образ твій, – все вищі мури, —
за муром мур – вже тисячі стоять.
Проте крізь хащі рук, крізь ніч зажури, —
тебе серця відкриті наші зрять.

20 вересня 1899

Живу в столітті. Де? Наприкінці.
Від аркуша повітря течія —
його списали Бог, і ти, і я,
він угорі кружля в чужій руці.

Йде сяйво від новітньої сторінки,
іще все може статися на ній.

Лоб в лоб дві сили піднялися гінко
з підозрою, що місце лиш одній.

22 вересня 1899

Муруємо тремтячими руками
тебе усупереч вітрам.
Та хто тебе довершить нам?
Ти – храм.

Рим? – Бедлам,
пожухлий квіт.
А що є світ? —
Погруз у твані.
Та світяться над нами бані,
на мурах храмів ожило
твоє осяяне чоло.

Бувало, уві сні
ти відкривавсь мені,
тебе я осягав
з першопричини
до бань, де золота найвища проба.

Я бачив, як на стіни
мій розум накладав
останнії оздоби.

22 вересня 1899

Моє життя – не ця крута година,
ти бачиш, як я кваплюсь в ній.
Я – дерево на власнім тлі людини,
і я з моїх ротів усіх один лиш,
отой, що змовкне від усіх раніш.

Я – пауза між двох тонів, що вдалим
сусідство їхнє звати шансів мало:
бо смерті тон одлунює ходу.

Та, тремтячи у темнім інтервалі,
миритись їм.
А пісня до ладý.

24 вересня 1899

Тебе знаходжу в цих речах у всіх я,
до них я добрий, просто наче брат;
в малих на сонці вітришся Ти сім’ям,
й великий у великих Ти стократ.

Це – сил предивна гра, в яких одвіку
речам служіння полягає суть:
в корінні зрісши, живлять стовбур, віти,
як Воскресіння у верхівку йдуть.

24 вересня 1899

Люблю Тебе, Закон – як мед устам,
на нім ми зріли, з ним боротись мали;
Ти – сум за домом, що не подолали,
Ти – ліс, якого ми не покидали,
Ти – пісня, котру мовчки ми співали,
Ти – сіть густа,
рятуючись в якій, чуття ховали.

Великий Ти безмежно, в дні бездоннім
тоді почався, нас почав коли, —
і всі ми зріли на Твоїм осонні,
зійшовши й корінь так пустивши вглиб,
що Твій в людині, янголах, мадонні
спочинок ми засвідчити могли б.

Твоя на небі втомлена рука
й терпиш, хоч наша темрява гірка.

Не вірю, щоб мізерна смерть ота,
котрій щодня ми дивимось на тім’я,
була нам як турбота і нужда.
Загроза смерті, вірю, не зроста;
іще живу, іще будую дім я:
і довше кров, ніж квітка, розцвіта.

Мій зміст є глибшим, ніж дотепна гра
зі страхом, що так смерті до смаку;
я – світ, гірку
стезю пройду крізь прах.
Як він:
так і ченці кружляють кочові,
повернення бояться їх живі,
не знати: чи той самий вже прийшов там,
чи два, чи десять, тисяча чи дві?
Рука, знайома здавна, жовта
лиш,
повзе і гола і близька
така,
неначебто у тебе з-під поли.

Коли помру, як бути мусиш?
Я глечик Твій – як розіб’юся?
Я Твій напій – як зіпсуюся?
Я промислом Твоїм зовуся,
без мене втратиш ти ім’я.

Оселя у мені Твоя,
де слово лагідне вітає;
це там із ніг Твоїх спадає
сандалія, вона – це я.

Не треба риз. А погляд Твій,
що мою щоку теплу, схоже,
сприймав, немов перину гожу,
мене шукати буде, може,
й надвечір укладеться в ложі,
в камінній пелені чужій.

А як же Ти? Боюся, Боже.

26 вересня 1899

Я маю гімни, в них мовчу я.
Й немов підводжуся з імли,
схиляючись чуттям, відчую:
великим бачиш, я ж малий.
Од тих речей, які уклінні,
хоч темного, а відрізниш;
я їхній-бо пастух сумлінний,
вони ж отарами без ліні
деруться схилами узвиш.
У мене час вертати є
із ними темними мостами,
від спин отари дим устане
й схова повернення моє.