Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Оці сади, палац сліпить крізь них
(мов блякле небо, що було чудовим),
тягар картин із кожної стіни,
зажура ув очах, із уст ні слова,
чужий балам, готовий до відмови,
терплячий, ніби гість, і мовчазний.

Тоді я подивився на палаци;
птахи красиві, тільки, мов сичі,
гидкоголосі – годі прислухаться,
розкішні й вище хочеться підняться,
та не багаті багачі.

Не як вожді отих племен пастуших
ясної та затьмареної суші,
де скрізь овечі врунисті отари
пливуть, неначе світанкові хмари.
Коли ж отаборились і накази
вже відзвучали владно в ніч нову,
душа немовби інша стала зразу,
прокинувшись у мандрах наяву, —
горбів верблюжих темні пасма разом
гір обступили пишноту живу.

І стад коров’ячих важезний дух
ще десять днів наздоганяв ходу,
дорогою не поступавсь вітрам.
Як в домі, де весільний тарарам,
багатим винам не втомитись литься,
спливали теплим молоком ослиці.

Й не як ті шейхи, що пустелям рідні,
лягають спати на подертий килим,
зате своїм улюбленим кобилам
рубінів не жаліють в гриви срібні.

І не як ті князі, що їм метал,
який не пахне, мало не сміття,
бо пахощі у горде їх життя
несуть мигдаль, і амбра, і сандал.

І не як Сходу білий государ,
кому права даровано від Бога;
але його не тішить щедрий дар,
і він, сивини звісивши на ноги,
журився, що в раю не має змоги
годину хоч зазнати чар.
Не як ті в гаванях торгових перші,
що прагнули цю дійсність про запас
парсунами своїми перевершить,
щоб їх не знищив невблаганний час;
й лишались в міста золотім плащі,
мов аркуші, із білизною щік
між сивих скронь, у сні завмерши…

Тим багачам вдалось життя здолати —
важке і тепле, в безмірі зника.
Й дням багачів годиться проминати,
а хто ж повернення їх буде ждати,
якщо повернеш вбогість біднякам.

17 квітня 1903

Вони – не ті. Вони – лиш не багаті,
нема бажань і світу в них нема;
і страх клеймом на них у будні, в святі,
і холод їх, спотворених, пройма.

Весь пил міський сіда на них навально,
в дух нечистот, здається, світ пірнув…
Знеславлені, немов віспяна постіль
або череп’я чи зотлілі кості,
мов календар, чий рік вже проминув, —
і все ж: коли б землі була потреба,
служили б їй, як намистинки прості,
як талісман, наводили б ману.

Вони ж бо чисті, ніби чистий камінь,
мов звір сліпий, чий розпочався шлях,
вони Твої й наївні під зірками,
і одного хотіли б нелукаво:
лишатися у справжніх злидарях.

Такі вже тихі та на речі схожі.
Якщо запросиш в гості, то вони,
неначе друзі, нібито і вхожі,
але в дрібницях так губитись може
й начинням в тінь ставати кожне з них.

Як варта при зачиненій скарбниці,
що під замками береже, не зна, —
мов човен, їх тримає глибина,
чи полотно, що при золінні нице,
а в ньому й чистота, і білизна.

Візьми їх тільки знову з міст провин,
де гнів оточує, немов тенета,
де в днях сум’яття нижчі від травин
в терпінні в’януть кожною з кровин.

Чи на землі є простір їм, чи ні?
Для кого вітер і струмок для кого?
Чи вже нема і в прибережнім сні
для них і образу дверей, порога?
А їм би місця, ну хоча б такого,
як дереву, щоб мати все на нім.

Дім злидаря, мов скриня в олтарі.
Там їжею робитись Вічне зволить,
а прийде вечір, поверта поволі
назад у звичне у просторе коло,
непоспіхом відлуння на порі.

Дім злидаря, мов скриня в олтарі.

Дім злидаря, мов малюка рука.
Тá не бере, чого доросла просить;
хіба що жук-рогач і майже досить,
ще крем’яшок, струмочком пахне й досі
пісок, а мушля голоси приносить;
і зустріч підказати знайде спосіб,
мов терези, розкриється наосліп,
що рівновага їхніх чаш хистка.

Дім злидаря, мов малюка рука.

А ще, немов земля, дім злидаря:
осколочок майбутнього кришталю,
то тьма, то світло, змінюючись, тануть;
він бідний, мов убозтво тепле стайні, —
надійде вечір: всесвітом устане,
й летить од нього не одна зоря.