Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

20 вересня 1901

Все знову буде сильним і важливим.
Прості країни та у складках зливи,
і ниці мури й велетні дерева;
по долах люд, міцний і неквапливий,
із пастухів і хліборобів ревних.

А Бог не буде схоплений церквами
й, мов утікач, оплаканий словами,
не згірш як в’язень або в ранах звір, —
відчиняться будинки тим, хто стука,
як ти і я у вчинках без принуки
з жаданням необмежених офір.

І кожне в потойбіччя не запрагне,
лиш в тузі, – смерть таки спиняє рух, —
служитиме землі в буденних справах
біля її давно знайомих рук.

20 вересня 1901

До тебе йшов би: від чужих порогів,
де милостиню удалось зібрати.
А до старців би приєднався радо,
якби мені заплутались дороги.
Одним із них зробився б ненароком,
крокуючи, мов уві сні б дививсь,
як з хвиль борід вигулькують потроху
коліна їхні, буцім острови.

Незрячих обганяли б, що завжди
поводирями як очима бачать,
і тих, що з річки п’ють, й жінок, що наче
утома, і вагітних молодиць.
Усі близькими стали б як одне, —
були б ріднею ми з чоловіками,
жінки вважали б другом нелукавим
й собаки впізнавали б теж мене.

Удень ти – пошепт поговору,
що обтікає многих з нас.
Ти – тиша, що сплива нескоро,
коли годинник виб’є час.
Що більше слабне день, нерадо
у вечір хилячись блідим,
то більш тебе, мій Бог. Як дим,
з дахів твоя встає облада.

20 вересня 1901

Мене на варті Твого світу,
мов камінь слуху, Ти постав
і дай очей мені уздріти,
де хвиль солоних самота;
залиш мене плин рік глядіти
від криків, що обабіч літа
в глибоких ночі у вустах.

Пошли в країв Твоїх пустелі,
де лиш розгулюють вітри
й одежами холодних келій
життя нежиті Ти укрив.
І буду в богомольцях там я,
між постатями й голосами
попри оману днів лиху,
піду за ветхими сліпцями,
ніким не знаний, по шляху.

Живуть там люди, білоквітні, бляклі,
і покидають, вражені, цей світ.
Й гримаси зяють, наче з переляку,
й тендітної породи усміх всякий
спотворюється їм вночі в одвіт.

Ганяє праця їх туди й сюди,
речам безглуздим служать на догоду,
в них на плечах покірно в’яне одяг
й зникають на руках краси сліди.

Юрба тіснить їх, жорстко і невтомно,
хоч сил на відсіч їм не вистача, —
і тільки пси, лякливі та бездомні,
ідуть за ними тихо певний час.

Їм сто катів завдати здатні кари,
удар їх щогодини криком жде,
й самотньо труться побіля лікарень,
й бояться, що гряде приймальний день.

Там – смерть. Не та, із дотиком привітним,
що їм в дитинстві навівала сни, —
маленька смерть, як відають вони;
а власна смерть висить, як плід у вітах,
незріла ще всередині у них.

О Господи, дай кожному його єдину смерть.
Вмирання з кожного життя іде,
тут він кохав, творив і горя мав ущерть.

15 квітня 1903

Міста великі – то неправда суща;
обман дітей і звірів, днів, ночей;
уголос, мовчки брешуть, невсипущі,
готовність є брехати у речей.

З подій, що відбуваються круг тебе,
нічого в них, о мій Творцю, нема.
І вітровій твій падає, мов з неба,
у вулички ранкові й полудневі,
кружляють ті, вертаючись до себе.
І неодмінно виника сама
до клумб і до алей іти потреба.

Бо є сади – створили королі,
і трохи часу для розваги стало
із юнками, а квіти додавали
у їхні сміхи дивний звук без слів.
І від утоми кожний з парків мовк;
в кущах чувсь шепіт подувом цілющим,
і сяяли вони у хутрі й плюші,
їх пеньюари та шовкові рюші
по гравію дзюрчали мов струмок.

І всі сади за ними під шумок
ісплетені, скрадаючись стократ,
у весен у чужих у світлі гами,
а з осені їх полум’я крізь брами
й сучки іржаві, нібито майстрами
укладені в химерні монограми,
прикованими є до чорних ґрат.