Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Ми падаємо всі. І ця рука.
І подивись на інших: всім властиво.

Та все ж хтось є, тримає милостиво
оці падіння, з рук не відпуска.

Париж,
11 вересня 1902

Ніч, тиха ніч, якою обплелись
і речі, й барви, білі та червоні,
що спільно в тишу й тьму одну злились, —
дозволь же, ноче, у твоєму лоні
твого безмежжя і мені зазнати.
Чи не надмірно хочуть в сяйві грати
мої чуття? Хіба лице моє
у тьмі таке відрізнене стає
від всіх речей навколо? Придивись
до рук моїх: чи руки ці – не речі
або робочі прилади якісь?
Чи в персні на моїй руці
не світять скромно промінці,
освітлюючи руки, як дороги,
що простяглись у далеч, мов розлоге
гілля, яке росте і в тьмі, і в сяйві?..

Берлін – Шмарґендорф,
13 грудня 1900

Міняє вечір убрання поволі,
тримає крайки стомлених дерев;
ти дивишся: одна країна долі,
на мандри в небо інша курс бере;

тебе лишають, адже не належиш
до жодної, й не присягавсь при тім
ні зірці, що здіймається над вежі,
ні темряві, де у мовчанні дім, —

життя велике, плутане своє
ти усвідомиш – вистачить уміння, —
обмеживши його, поперемінно
то каменем, то зіркою стаєш.

1904

Лицарі з оповідок,
наче гори надвечір. Звідав
всяк протистояння бідам.
Скрип ременів чути слідом
і плащ для вітрів осідок —
все варте життів, держав.
І кожному в шатах свідок
меч, що в руках держав.

…
Король із Півночі юний був,
та зле в Україні велося.
Він на весну затаїв злобу,
на арфи й жіноче волосся.
Сидів на сірому коні
і погляд сірих віч
жіночим ніжкам гарним, ні,
не посилав навстріч.
І не готовим був ніяк
відчути поцілунку смак,
й, коли поймала лють,
з жіночих кіс, те знає всяк,
рвав перли без жалю.
Якщо ж, було, обсяде жур,
то візьме дівчину чужу
і визнає через олжу,
хто їй коханим є,
знічев’я ступить за межу
і псами зацькує.

Він кинув свій похмурий край,
що голосу не мав,
він – вершник, що спішить на брань,
та страх не обійма,
і дива облипа кора:
як уві сні, руці пора —
меча з мечем залізна гра,
і, крім меча, нічого в ній;
він пильно дійство споглядав:
і норов тішила хода —
здавався гарним бій.
Він на коні сидів: ачей
вже відступ аж пече.
Та срібла мова все тече,
з’явився голос у речей —
у дзвонах висне і рече —
в нім душі з-за плечей.
А вітер-велет рвав з юрми
знамена й толочив,
мчав, як пантера, крізь дими,
з п’янкими згуками сурми
боровся, сміючись.
І діставався низини:
там кров, – там хлопчик зупинивсь,
засвоївши урок,
б’є барабанний дріб війни
й несе, мов серце до труни,
над свій останній крок.
Там тислись гори чималі,
немовби нестарій Землі
судилося рости;
під лад базальту міць заліз,
й хитались, як вечірній ліс,
вивищуючись ув імлі,
плиткі людські гурти.
І присмерк смородом морив,
хоч був ніяк не до пори, —
в похмурості застиг,
колода ж падала згори,
і знову полум’я порив —
іскрилися рої.
Напали враз: чужі строї
від приголомшливих провінцій;
залізо реготом своїм
вітало світлосяйних принців
в вечірнім посеред боїв.
Знамена тріпотіли радо,
з-під королівської руки
над ним за жестом марнотрата,
де блякли вогняні армади,
спалахували вже зірки…

І ніч була. І битва вперта,
мов океан, відплив покіль,
на березі лишає мертвих,
і всі вони, усі важкі.
Йде обережно сірий кінь
(рушниці чуючи близькі),
переступа мерців обачно,
навколо трав пречорне тло.
А той, що наче вріс в сідло,
внизу в холодних росах бачить
скрізь срібло, мов розбите скло.
Залізо блякле і шоломи
лежать, із мертвих кров п’ючи,
хтось ще живий, та вже без слова,
махає клаптиком парчі…
Він не дививсь.

Скакав крізь галас
туди, де битва ще тривала,
з лицем, палаючим од шалу,
з очима – в мареві любові…

Од цих воріт до інших іду
в спеку і в дощ, завжди;
на вухо праве, бува, кладу
руку вряди-годи.
Йде мій голос, та, на біду,
мовби чужий, сюди.
Крик отой – і не втямиш ніяк —
мій, може, або чийсь.
Волаю про дріб’язок всякий я.
Поет про більше кричить.