Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

У такому сміховинному настрої я й помітив Абелоне. Вона стояла сама перед осяяним вікном і спостерігала за мною, і то, власне, не очима, поважними і замисленими, а просто вустами, які іронічно наслідували вочевидь роздратований вираз мого обличчя. Я одразу відчув нетерплячу напругу своїх рис і надав їм спокою, її вуста у відповідь стали природні й зверхні. Потім, на мить замислившись, ми обоє водночас усміхнулися.

Вона нагадувала, якщо хочете, портрет прекрасної Бенедикта фон Квален замолоду, що відігравала певну роль у житті Баґесена. Побачивши темний спокій її очей, не можна було не здогадатися про ясну глибину її голосу. А втім, її характерно заплетені коси і декольте її світлої сукні були такі копенгагенські, що я вирішив заговорити до неї данською мовою.

Я ще не встиг підступити до Абелоне, як з іншого боку до неї ринув людський потік, і навіть наша гостинна графиня з властивою їй теплою, натхненою розвіяністю підскочила до неї з цілим почтом супроводу, просячи, щоб вона негайно заспівала. Я був певен, що юна дівчина відмовить і виправдається тим, що нікому в товаристві не цікаво слухати співи данською мовою. Вона справді сказала про це, тільки-но заговоривши. Люди навколо світлої постаті закрутилися ще ревніше, бо хтось знав, що вона співає ще й німецькою. «Та італійською», – зі сміхом і лиховісною переконливістю доповнив чийсь голос. Я не знав ніякої відмовки, якої міг би побажати їй, проте не сумнівався, що вона вистоїть. На напружених від довгого сміху обличчях гостей, які вмовляли її співати, вже проступала ображеність, графиня, щоб не втратити гідності, вже з жалем і повагом відступила вбік, і тут, коли вже й потреби не було, Абелоне поступилася. Я відчув, як я зблід від розчарування; мій погляд був сповнений докору, але я відійшов убік, не годилося, щоб вона бачила мій стан. Проте вона відступила від решти й одразу опинилася коло мене. Її сукня осяяла мене, все моє тіло огорнув квітковий запах її теплого тіла.

– Я справді хочу співати, – проказала вона данською мовою коло моєї щоки, – не тому, що вони просили, й не для годиться, бо тепер я мушу співати.

З її вуст лунала та сама лиха нетерпимість, від якої вона щойно звільнила мене.

Я повільно пішов за групою, з якою відійшла Абелоне. Та біля високих дверей я зупинився, давши людям зайти і розміститися. Я зіперся на лискучий чорний одвірок і чекав. Хтось запитав мене, що тут готують і чи будуть співи. Я вдав, ніби нічого не знаю. Поки я брехав, вона вже заспівала.

Я не бачив Абелоне. Кімнату заполонила одна з тих італійських пісень, що їх іноземці вважають за дуже справжні, бо ж дотримуються в цьому питанні одностайної згоди. А вона, співаючи, не вірила тій пісні. Вона насилу виводила її, гнулася під її тягарем. Почувши оплески спереду, я знав, що пісня скінчилася. Я був засмучений і присоромлений. Люди заворушились, і я вирішив: якщо хтось вийде, я приєднаюся.

Але тут нараз запанувала тиша. Настала тиша, яку досі ніхто б не вважав за можливу, вона тривала, бриніла, й тепер серед неї піднісся голос. (Абелоне, подумав я, Абелоне.) Цього разу голос був сильний, повний, а втім, не важкий: монолітний, без розламів і швів. То була незнайома німецька пісня. Абелоне співала навдивовижу просто, як щось необхідне. Вона співала:

Коротка пауза, а далі вагаючись:

Знову тиша. Господь його знає, хто запровадив її. Потім люди заворушилися, натикались одне на одного, вибачалися, кашляли. От-от мав запанувати загальний розмитий гамір, як раптом знову озвався голос, рішучий, широкий і напружений:

Ніхто не сподівався цього співу. Всі немов схилилися під її голосом. Наприкінці в ньому відчувалася така впевненість, наче Абелоне віддавна знала, що саме співатиме цієї миті.

Давніше я часом запитував себе, чому тепло своїх величних почуттів Абелоне не присвятить Богові. Я знаю, що вона прагнула позбавити свою любов усього минущого, але хіба її правдиве серце не відчувало, що Бог – тільки напрям любові, та аж ніяк не об'єкт любові? Хіба вона не знала, що з його боку можна не боятися любові у відповідь? Хіба не знала стриманості того високого коханого, що спокійно відсуває пристрасть, щоб ми, повільні, могли віддати все своє серце? Чи, може, прагнула уникнути Христа? Може, боялася, що він, полюбивши її, зупинить її на півдорозі? Може, тому й не хотіла думати про Юлію Ревентлов?