Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Він одразу побачив рішуче серце, готове нести на собі аж до кінця увесь тягар любові. Він не дивувався, що не впізнали той шал, що в цій сповненій любові істоті, яка випередила свій час, бачили тільки надмірність, а не нову міру любові і стражденного серця. Не дивувався, що її життя тлумачили так, як видавалось вірогідним, а зрештою звинуватили в смерті тих, кого тільки Господь спонукає любити всім серцем без відповіді. Можливо, серед подруг, яких вона просвітила, були й такі, які не розуміли, що з висоти своїх дій вона нарікала не на того, хто лишив її обійми пустими, а на того, хто вже не здатний дорости до її любові.

Тут замислений чоловік підводиться й підходить до вікна, висока кімната тісна йому, він хоче поглянути на зірки, якщо є така змога. Він не дурить себе. Він знає, що розхвилювався через одну з юних дівчат, які живуть по сусідству, бо вона цікавить його. Він задумав бажання (не для себе – для неї); саме через неї нічної пори, що минає, він думає про вимоги, які висуває любов. Він пообіцяв собі нічого їй не казати. Досить і того, що він самотній, не спить і через неї думає про те, яку мала слушність та любові сповнена жінка, коли збагнула, що поєднання не може означати нічого, крім збільшення самотності; коли її нескінченний намір вийшов за межі земної мети поколінь; коли в пітьмі обіймів вона прагнула не втамувати, а розпалити жадання; коли зневажала стан, що з двох хтось має кохати, а хтось – бути коханим, і брала до себе на ложе млявих коханих і шалом своїм обертала у палко закоханих, що покидали її. Під час таких високих прощань виявлялася сила її серця. Ставши вище від долі, вона співала епіталами колишнім улюбленкам; оспівувала весілля, звеличувала майбутнього чоловіка, щоб вони готувалися для нього, мов для Бога, і однаково перевершили навіть його велич.

Ще раз, Абелоне, торік, я несподівано згадав і зрозумів тебе, дарма що давно вже не думав про тебе.

Це було у Венеції, восени, в одному з тих салонів, де іноземці збираються мимохідь навколо господині дому, теж іноземки. Люди стояли колом із чашками чаю й зачаровано приглядались, як обізнаний сусід притьмом і непомітно кивав на двері й шепотів якесь ім'я, що звучало по-венеціанському. Вони звикли до найдавніших імен, і ніщо не могло заскочити їх зненацька, бо, хоч яким обмеженим міг бути їхній попередній досвід, у цьому місті вони безтурботно віддавалися нечуваним можливостям. У своєму звичайному бутті вони всякчас плутали незвичайне з забороненим, тож сподівання дивовижного, яке вони дозволяли собі тепер, проступало на їхніх обличчях грубо й нестримно. Почуття, які охоплювали їх удома тільки інколи – на концертах або на самоті з романом, тут, за цих улесливих обставин, вони вважали за слушне демонструвати всім. Оскільки вони, цілком непідготовані, не розуміли небезпеки й корилися силі майже вбивчих навіяних музикою признань, мов розпусті, то віддавалися, анітрохи не опанувавши життя у Венеції, й оплаченій млості гондол. Уже не молодята, які протягом усієї подорожі тільки шпиняли одне одного й дихали ненавистю, тут занурились у терплячу й мовчазну згоду; на чоловіка находить приємна втома від ідеалів, а дружина тим часом почувається юною, підбадьорливо киває млосним тубільцям і сміється, немов її зуби з цукру, що тане всякчас на вустах. А коли прислухатись, виявляється, що вони від'їздять завтра, або післязавтра, або наприкінці тижня.

Я стою тепер тут поміж ними й радію, що нікуди не їду. Невдовзі похолодає. Разом із цими пишними іноземцями зникне й м'яка, опіумна Венеція їхніх забобонів і потреб, і якогось ранку тут буде інша Венеція, справжня, жвава, тендітна, аж крихка, аж ніяк не омріяна: заснована серед пустки на багновищах, збудована волею і нарешті абсолютно реальна Венеція. Загартоване, обмежене необхідним тіло, в якому шумує і працює невсипущий арсенал крові, і дедалі ширший дух, що пронизує його і духмяніший за пахощі Сходу. Впевнена держава, що міняє сіль і скляні намистинки своєї злиденності на багатство народів. Прекрасна противага світові, яка навіть у своїх прикрасах сповнена прихованої і щоразу вигадливіше вжитої енергії, – ось що таке Венеція.

Серед усіх тих людей, які жили в полоні ілюзій, усвідомлення, що я знаю місто, так гостро озвалося в мені, що я роздивився, щоб поділитися з ким-небудь своїм знанням. Невже в цих залах немає нікого, хто б несамохіть чекав, щоб йому пояснили характер даного середовища? Молодика, який одразу збагнув би, що тут демонструють не насолоду, а приклад волі, яка ніде не утверджується так вимогливо й сильно? Я обійшов навколо, моя правда не давала мені спокою. Вона опанувала мене тут, серед цього численного гурту, й навівала мені бажання висловитися, захистити її, довести. З'явилася химерна думка, ніби наступної миті я заплещу в долоні з ненависті до того балакучого нерозуміння.