Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Можливо. Можливо, це новина, що ми витримуємо – і рік, і любов. Квіти і фрукти опадають, коли достиглі; тварини чують одна одну, знаходять одна одну й задоволені цим. Але ми, закрившись Богом, можемо не встигнути. Ми нехтуємо нашою природою, нам ще потрібний час. Що таке рік? Що таке всі роки? Ще не породивши Бога, ми вже молилися йому: дай нам пережити ніч. А потім хворобу. А потім любов.

Клементині де Бурж довелося померти на початку шляху до себе. Вона була незрівнянна: серед інструментів, на яких ніхто не вмів грати краще від неї, найгарніше грав її голос, незабутній навіть у найтихіших звуках. Замолоду вона була сповнена такої високої рішучості, що схвильована люба подруга присвятила цьому серцю, яке поривалося вгору, збірник сонетів, де кожен вірш був сповнений невтамованого жадання. Луїза Лабе не боялася перелякати цю дитину довгими муками любові. Вона показала їй нічне наростання бажання, пообіцяла їй біль як великий, просторий світ і здогадалася, що вона зі своїм досвідченим смутком не дорівняється до причаєної долі, яка надала краси тій дівчинці.

Дівчата на моїй батьківщині. Нехай найгарніша з вас коли-небудь улітку пополудні знайде в бібліотечному присмерку книжечку, яку видав 1556 р. Жан де Турн. І візьме прохолодний гладенький том з собою в сад, наповнений дзижчанням, або до флоксів, де в надміру солодких пахощах вчувається осад чистих солодощів. І нехай знайде цю книжечку чимраніше. За часів, коли очі вже на тіло своє заглядають, а вуста молоді трощать яблука свіжі одразу.

А коли настане пора бентежної дружби, ви, дівчата, називайте потай одна одну Дікою, Анакторією, Бранною і Атіс. І нехай хто-небудь, можливо, сусіда, літній чоловік, що замолоду подорожував, і його віддавна вважали за дивака, вгадає, що це за імена. І нехай він запрошує вас до себе поласувати своїми славетними персиками або нагорі, в білому коридорі, подивитись гравюри Рідінгера, присвячені equitation [81], про які сказано так багато, що їх конче треба побачити.

Можливо, ви вмовите його розповісти що-небудь. Можливо, серед вас є та, що зможе його вблагати принести давній подорожній журнал, – хто його знає? Та сама, яка коли-небудь нарешті почує від нього, що до нас дійшли окремі рядки Сафо, і не заспокоїться, аж поки дізнається майже таємницю: цей стриманий чоловік інколи полюбляв застосовувати свою працьовитість до перекладу тих рядків. Він змушений признатися, що давно вже не думав про них, а те, що збереглося, запевнить він, не варте й згадки. Але однаково зрадіє, коли безневинні подруги наполягатимуть, щоб він прочитав одну строфу. Він навіть знайде в своїй пам'яті грецький текст і процитує його, бо ж переклад, на його думку, не передає нічого, крім того, треба показати молоді прекрасний, чудовий фрагмент пишної мови, загартованої в такому гарячому полум'ї.

Через це все його знову зігріває думка про свою працю. Для нього настали чудові, майже юнацькі вечори, скажімо, осінні вечори, які мають перед собою довгу спокійну ніч. У його кабінеті довго горить світло. Він уже не гнеться над сторінками, часто відхиляється назад, заплющує очі над перечитаним рядком, і його зміст розбігається з кров'ю по всьому тілу. Ще ніколи він не розумів так добре античного світу. Йому майже кортить посміятися з поколінь, які оплакували його як загублену виставу, в якій вони залюбки взяли б участь. Тепер він раптом збагнув динамічне значення тієї ранньої єдності світу, що немов увібрала в себе всю людську працю. Його не вводить в оману думка, що та послідовна культура з її більш-менш повним упевненим осяганням світу становила цілість для поглядів багатьох пізніших поколінь і, здається, в тій цілості й загинула. Щоправда, небесна половина життя тоді справді відповідала напівкруглій чаші буття, тож дві півкулі немов становили цілу золоту сферу. І все-таки, тільки-но відбулося це поєднання, духи, замкнені в ній, добачали в тій повноті реалізації лише метафору: масивне небесне світило втратило вагу й піднеслося в простір, а на золотій опуклості сфери стримано відобразився смуток ще не осягненого.

Коли він думав про це серед самотньої ночі, – думав і прозирав розумом, – то помітив на підвіконні таріль із фруктами. Мимоволі схопив яблуко й поклав перед собою на стіл. Як моє життя обступає цей плід, думав він. Над усім довершеним підноситься й наростає незавершене.

І ось над усім незавершеним підноситься, аж дух забиває, мала, спрямована в нескінченне постать, яку (за словами Галена) кожен мав на увазі, коли казав: «Поетеса». Як колись після подвигів Геракла постав світ, що вимагав руйнування й перебудови, так і тепер, у прагненні любові, з комор буття до вчинків її серця тиснулися блаженство й розпач, яких би вистачило не на одне сторіччя.