Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Я сиджу серед холодної ночі, пишу і знаю все. Знаю, можливо, тому, що зустрів того чоловіка ще тоді, коли був малим. Він був дуже високий, я навіть думаю, такий високий, що всі зглядалися на нього.

Хоч яким це видається неймовірним, мені якось пощастило вийти надвечір самому з дому; я біг, я завертав за ріг і тієї самої миті зіткнувся з ним. Я не розумію, як те все могло статися за п'ять секунд. Хоч як стисло розповідати, розповідь виходить набагато довша. Я вдарився, зіткнувшись із ним: я був малий і запишався, що не заплакав, а втім, несамохіть сподівався, що мене втішать. Оскільки він цього не вчинив, я вважав, що він збентежився; йому, мабуть, не спав на гадку жоден жарт, яким можна було б розрядити напругу ситуації. Я з утіхою вже збирався допомогти йому, але для цього треба було зазирнути йому в обличчя. Я вже казав, що він високий. Але він не нагнувся наді мною, як усе-таки було б природним, тож перебував у височіні, недосяжній для мене. Переді мною й далі не було нічого, крім запаху і характерної жорсткості його одягу. Раптом його обличчя опустилося. Яким воно було? Я не знаю, не хочу знати. То було обличчя ворога. Поряд із цим обличчям, зовсім поряд, на висоті моторошних очей, білів, наче друга голова, його кулак. Перше ніж я мав час відвернути обличчя, я вже тікав, обминув його ліворуч і помчав просто вниз безлюдною страхітливою вулицею, вулицею незнайомого міста, де нічого не прощають.

Тоді, як розумію тепер, я й відчув той важкий, масивний, розпачливий час. Час, коли поцілунок двох, що примирилися, був тільки знаком для вбивць, які стояли навколо. Вони пили з одного келиха, сідали на очах в усіх на одного коня, й була навіть чутка, ніби вночі вони спали в одному ліжку, але, незважаючи на цю близькість, їхня взаємна неприязнь була така несамовита, що тільки-но котрийсь бачив, як у другого б'ється живчик, у ньому наростала судомна огида, наче він бачив жабу. То був час, коли задля більшої частки спадщини брат напав на брата та ув'язнив його, щоправда, король заступився за скривдженого й повернув йому свободу і майно. Скорившись іншій і далекій долі, старший брат лишив меншого в спокої й покаявся в листах за скоєну кривду. І все-таки визволений брат уже не міг отямитись. Століття стало свідком, як він в уборі прочанина мандрував від церкви до церкви, даючи щоразу химерніші обітниці. Обвішаний амулетами, він пошепки розповідав ченцям у монастирі Сен-Дені про свої страхи, а в монастирському журналі довго містилася згадка про стофунтову воскову свічку, якою він вважав за доречне вшанувати Людовіка Святого. До власного життя він не дійшов ніколи і аж до смерті відчував заздрість і гнів свого брата, що гнітили йому серце. А хіба граф де Фуа, отой Гастон Феб, яким усі захоплювалися, не вбив відкрито Ерно, свого брата в перших, що був намісником англійського короля в Лурді? І що таке це очевидне вбивство проти моторошної випадковості, коли батько, не відклавши вбік гострої пилочки для нігтів, у пориві докору простяг свої славетні гарні руки до незахищеної шиї сина, що лежав поряд? Кімната була темна, довелося запалити свічку, щоб побачити кров, кров давнього і славетного роду, що загинув назавжди, коли кров тихцем витекла з маленької ранки непритомного хлопця.

Хто міг бути досить сильним, щоб утриматися від убивства? Хто тієї пори не знав, що крайні заходи неминучі? Інколи чоловіка, чий погляд протягом дня зустрічався з оцінювальним поглядом свого вбивці, опановувало дивне передчуття. Він усамітнювався, замикався, дописував свій заповіт і велів наприкінці сплести ноші з вербової лози, доставити рясу ченця-целестинця і солом'яний попіл для посипання голови. Перед його замком з'являлися незнайомі менестрелі, він щедро винагороджував їх за співи, які узгоджувалися з його непевними здогадами. В поглядах собак світився сумнів, і вони вже не так ревно виконували накази. В девізі, якого дотримувались усе життя, стиха проступило нове й очевидне побічне значення. Чимало давніх звичок видавались уже застарілими, але замість них не з'явилося нових. Якщо виникали якісь плани, їх обмірковували в загальних рисах, по-справжньому й не вірячи в них, натомість окремі спогади набували несподіваної остаточності. Ввечері коло каміна виникала думка віддатися їм. Проте ніч надворі, тепер незнайома, одразу влізала у вуха. Протягом численних безтурботних або небезпечних ночей досвідчене вухо вже навчилося розрізняти окремі фрагменти тиші. Але цього разу все було по-іншому. Була не ніч між учора й сьогодні, а просто ніч. Ніч. Beau Sire Dieu [78], а потім воскресіння. Навряд чи в такі години до вух доходили уславлення коханої, все містилося в альбах та ле і стало незбагненним серед довгих шлейфів пишних імен. Щонайбільше поставали в пітьмі тільки широко розплющені жіночі очі нешлюбного сина.