Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

А загалом карти справді заспокоювали його, тож придворні мали слушність, щоразу знову повертаючи його до них. Такі години зміцнювали його думку, що він король, король Карл VI. Це не означає, ніби він переоцінював себе: від нього далекою була думка, ніби він – щось більше за аркуш паперу, проте в ньому зросла впевненість, ніби він – певна карта, можливо, погана, можливо, та, якою походили в гніві, карта, яку завжди втрачаєш, але неодмінно та сама і аж ніяк не інша. І все-таки, коли в такому рівномірному самоутвердженні збігав один тиждень, йому ставало тісно в собі. Шкіра напиналася йому навколо лоба й на потилиці, наче він раптом упирався у свій надто виразний контур. Ніхто не знав, яку спокусу він долав, коли нарешті запитував про містерії й не міг дочекатися їхнього початку. А коли починалися, він жив більше на вулиці Сен-Дені, ніж у своєму палаці Сен-Поль.

Найзгубнішою рисою тих поставлених на сцені віршів було те, що вони завжди доповнювали та розширювали себе й доростали до десятків тисяч рядків, тож час у них зрештою завжди був реальний, скажімо, десь так, як-от тоді, коли виготовляють глобус земного масштабу. Пустий поміст, під яким було пекло, а над ним, вбудований в стрілу арки, каркас балкона без поренч, що означав райські висоти, уводив в оману тільки такою мірою, щоб зменшити ошуканство. Адже в тому сторіччі небо та пекло і справді стали земними, і воно, щоб вистояти, живилося силою обох.

То були дні авіньйонського християнства, яке покоління тому зосередилося навколо Іоанна XXII, і до нього, мимоволі прагнучи притулку, зверталося так багато людей, що, тільки-но він став понтифіком, одразу ж виріс і масивний палац, замкнений і важкий, немов зовнішнє запасне тіло для всякої безпритульної душі. А він сам, невеличкий, легенький, одуховлений сивий дідусь, і далі був незахищений. Коли він, тільки-но приїхавши, негайно почав жваво та енергійно діяти в усіх напрямках, йому на стіл ставили страви, приправлені отрутою; перший келих завжди годилося вилити, бо зображення єдинорога знебарвлювалось, коли чашник діставав його з келиха. Безпорадний сімдесятирічний чоловік возив із собою, не знаючи, де притулити їх, воскові копії, зроблені з нього, щоб занапастити його, і дряпався об довгі голки, якими протикали їх. Їх можна було б розтопити. Але інколи ті таємні подобизни так лякали його, що він не раз мимоволі плекав думку, що таким чином він сам собі може стати згубою і зникнути, наче віск у вогні. Від страху його схудле тіло стало ще сухішим і витривалішим. Але тепер уже зазіхали на тіло його імперії: євреїв із Гренади підбурювали знищити всіх християн, і цього разу вони залучили страхітливих поплічників. Після першої ж чутки ніхто вже не сумнівався в підступах прокажених, і дехто вже бачив, як вони кидали в криниці клапті свого страхітливого розпаду. Ні, не легковірність завинила, що люди одразу повірили чуткам: навпаки, віра стала такою важкою, що падала з рук людей, якими тіпало, на самісіньке дно криниці. І знову ревний старий не допустив отруту до своєї крові. Під час нападу забобонності він приписав собі і своїм ближнім молитву «Angelus» від демонів пітьми, і тепер це заспокійливе благання виголошували щовечора на весь збуджений світ. А втім, усі були й послання, що йшли від нього, більше скидалися на запашне вино, ніж на цілющий відвар. Імперія не хотіла підлягати його лікуванню, але він невтомно засипав її доказами хвороби, й невдовзі до цього владного лікаря зверталися люди навіть із найдальшого Сходу.

Але тут сталося неймовірне. На День Усіх Святих він проповідував довше і палкіше, ніж звичайно; відчувши раптову потребу, немов щоб побачити самому, він показав свою віру: щосили напружившись, він дістав її з вісімдесятип'ятирічного ковчега свого тіла й розклав на амвоні, і на нього враз накричали. Крикнула вся Європа: та віра погана.

І тоді папа зник. Цілий день він не подавав ознак діяльності, стояв навколішки в молитовні й досліджував таємницю діяльних особистостей, які занапащали свою душу. Нарешті він з'явився, виснажений важким самозаглибленням, і зрікався. Він зрікався раз по раз. Зречення стало старечою пристрастю його духу. Інколи він уночі будив кардиналів, щоб розмовляти з ними про своє каяття. Можливо, його життя безмірно підтримувала, зрештою, тільки надія впокоритися ще перед Наполеоном Орсіні, що ненавидів його і не хотів прийти.

Отже, Жак Кагорський [77]зрікся. Здається, ніби сам Господь хотів указати йому на помилку, бо ж одразу по тому прикликав до себе сина графа де Ліньї, що, здається, чекав свого повноліття на землі тільки на те, щоб уже дорослим чоловіком наблизитись до душевної чуттєвості неба. Жило ще чимало людей, які пам'ятали цього ясного хлопця, що був кардиналом і ще на початку своєї юності став єпископом, а потім, заледве маючи вісімнадцять років, помер в екстазі своєї довершеності. Бачили його і як небіжчика: адже повітря в його могилі, де, вивільнившись, лежить чисте життя, ще довго діє на труп. Але хіба не було чогось розпачливого в цій передчасній святості? Хіба справедливо, що чиста тканина його душі простелилася тільки на те, щоб яскраво забарвитись червінню в розпеченому казані часу? Хіба земне не підступило до нас ближче, коли цей юний принц відштовхнувся від землі у своєму полум'яному вшесті? Чому сяйливі не лишаються серед тих, кому важко нести свічник? Хіба не ця пітьма спонукала Іоанна XXII заявити, що до Страшного суду не буде ніякого повного блаженства, ніде, навіть серед блаженних? І справді, скільки треба мати непоступливої жорстокості, щоб уявляти собі, ніби, поки тут вирує неподобство, десь уже є обличчя, осяяні світлом Господнім, серед гурту янголів, утішені невичерпним спогяданням Бога.