Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Як я не мав слушності, коли не хотів дивитися на нього! Я соромлюся писати, що я часто поблизу нього наслідував ходу якоїсь іншої людини, немов я й не знав його. Потім чув, як у ньому лунає слово «La Presse», одразу по тому ще раз, а втретє – у проміжку. Люди навколо мене озиралися й шукали голосу. Тільки я йшов швидше за решту, наче до мене нічого не долинуло, наче я був украй заклопотаний.

А я й справді був заклопотаний. Я намагався уявити його собі, я взявся до праці зобразити його, й від напруги піт виступав мені на обличчі. Адже я мав створити його, як створюють мертвого, для якого вже немає доказів, ніяких складових частин; таку працю треба здійснювати тільки в душі. Я знаю тепер, що мені трохи допомагала думка про численні зображення Христа з помережаної слонової кості, які лежать в усіх антикварів. Думка про яке-небудь «Pieta» [74]підступала до мене й відступала, – мабуть, тільки на те, щоб відтворити певний нахил його видовженого обличчя, недбалий заріст на тінях щік і, зрештою, болісну сліпоту замкненого обличчя, скривленого й задертого вгору. Але, крім цього, було ще багато іншого, належного йому, і я ще тоді збагнув, що в ньому не було нічого другорядного: навіть у тому, як його пальто чи плащ випиналося ззаду, тож виднів увесь комір – низенький комір, що великою дугою тягнувся навколо випнутої тоненької шиї, не торкаючись її; навіть у зелено-чорній краватці, зав'язаній аж занадто вільно, і аж ніяк не в капелюсі, старому, з задертими крисами, твердому фетровому капелюсі, якого він одягав так, як одягають капелюхи всі сліпі: без зв'язку з рисами обличчя, без можливості побудувати з доданого і себе самого нову зовнішню єдність, тож капелюх – не що інше, як накинутий чужий предмет. У своєму страхові придивлятись я зайшов так далеко, що зрештою образ цього чоловіка часто без ніякого приводу виразно й болюче зосереджувався в мені до такої тяжкої муки, що я, змушений нею, вирішив розхитати і скасувати дедалі більшу викінченість своєї уяви зовнішнім фактом. То було увечері. Я вирішив негайно пильно придивитися до нього, коли йтиму повз.

А тепер ви повинні знати: то діялось напровесні. Вітер, що дув удень, ущух, довгі, заспокоєні вулички тягнулись до вулиць, де, немов свіжі уламки білого металу, блимали будинки. Але той метал приголомшував своєю легкістю.

На широких вулицях, що бігли вдалину, сновигало багато людей, майже не боячись карет, які з'являлися лише зрідка. Мабуть, була неділя. Серед тиші вежі церкви Св. Сульпіція здіймалися в небо весело й несподівано високо, а на вузьких, майже римських вуличках перехожі несамохіть уже шукали недалекої весни. У Люксембурзькому саду й перед ним товклося так багато людей, що я не одразу й помітив його. Чи, може, не одразу впізнав серед юрби?

Я вмить пересвідчився, що витвір моєї уяви був безвар-тісний. Не обмежена ніякою стриманістю чи перекрученням очевидність його злиденності перевершувала мою здатність уявляти. Я не вловив ані кута нахилу обличчя, ані огиди, якої, здається, дедалі більше наповнювалися його порожні повіки. Я ніколи не думав про його рот, прихований, мов отвір стічної труби. Можливо, він мав колись спогади, але тепер до душі не доходило нічого, крім аморфного відчуття краю муру позаду, об який щодня стиралася рука. Я зупинився і, майже байдуже оглядаючи все інше, збагнув, що тепер на ньому інший капелюх і, безперечно, недільна краватка, прикрашена навскіс жовтими і фіалковими прямокутниками, а от капелюх був дешевим новим брилем із зеленою стрічкою. Ці барви, звичайно, не мали значення, і тільки моя дріб'язковість спонукає згадувати їх. Я хочу тільки сказати, що вони справляли враження м'якенького черевця якогось птаха. Навіть його не тішили ці барви, і хто поміж решти (я озирнувся) наважився б сказати, що отак одяглися задля нього?

Господи, нестямно пронеслось у голові, ти ж існуєш! Є докази твого існування. Я забув їх усі й ніколи не вимагав жодного, бо яке страхітливе зобов'язання полягало б в упевненості у твоєму існуванні. Й усе-таки тепер мені показано все. Це твій смак, тут твоє задоволення. Що ми все-таки навчилися терпіти все й не судити. Що важке в цьому світі? А що ласкаве до нас? Про це знаєш тільки ти.

Коли знову настане зима і я буду змушений одягати нове пальто, дозволь, щоб я його носив так, поки воно нове.

Не те що я хотів відрізнятися від них, коли я на початку ходив у своєму найкращому одязі й неодмінно намагався мати якийсь притулок. Просто я не зайшов так далеко. Я не мав духу жити їхнім життям. Якби в мене відсохла рука, я б, мабуть, ховав її. А вона (хто вона, я не знаю) з'являлася щодня перед терасами кав'ярень і, хоча їй було важко зняти пальто і виплутатися з бозна-якого верхнього та спіднього одягу, – вона не цуралася цього клопоту й роздягалася так довго, що не ставало сили дочекатися кінця. А потім скромно стояла перед нами зі своєю сухою, скоцюрбленою рукою, і ви бачили, яка то дивина.