Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Усі по черзі озирнулися: кожен гадав, ніби побачить позаду римлян. Та побачили тільки блазня, що підбіг до них, злий і закривавлений. Він тримав плащ далеко від себе й похитував ним, наче звідти мало щось випасти, але в плащі нічого не було. Всі підступили ближче, шукаючи особливих прикмет, і таки знайшли декілька. Розпалили багаття і обтерли тіло теплою водою і вином. Усі побачили рубець на шиї і сліди від обох великих гнояків. Лікар уже не сумнівався. А люди дивилися ще й на інші прикмети. За кілька кроків від трупа Louis Onze знайшов великого чорного коня Моро, на якому їздив герцог у день Нансі. Блазень сів на коня і звісив куценькі ноги. Кров і далі збігала йому з носа в рот, і всі бачили, що він смакував нею. Один слуга пригадав, що на лівій нозі герцога вріс ніготь, і тепер усі заходилися шукати того нігтя. Блазень тим часом смикався, наче його лоскотали, й кричав: «Ох, монсеньйоре, даруйте їм, що вони, недоумки, викривають твої грубі вади і не впізнали тебе по моєму довгастому обличчю, на якому відображена твоя чеснота».

(Герцогів блазень першим увійшов і до кімнати, де поклали тіло. Це сталося в домі такого собі Жоржа Маркіза, ніхто не міг сказати чому. Домовину ще не покрили, тож блазень побачив геть усе. Білий камзол і кармазиновий плащ гостро й неприязно зіткнулися між чорним балдахіном і чорним ложем. Попереду стояли високі червоні чоботи з великими позолоченими острогами. А в тому, що вище є голова, годі було й сумніватися, тільки-но побачивши корону. То була велика герцогська корона з кількома самоцвітами. Louis Onze пішов навколо й до всього придивився. Він обмацав навіть атлас, хоч і мало тямив у тканинах. Певне, якийсь добрий атлас, можливо, задешевий для Бургундського дому. Блазень ще раз відступив назад, щоб усе окинути очима.

Фарби у відблисках сліпучого снігу видавалися напрочуд несумісними. Блазень немов закарбував у пам'яті всі деталі. «Добре вбраний, – схвалив нарешті він, – можливо, трохи яскраво. Він уявляв собі смерть, мов ляльковода, що притьмом потребував якогось герцога».) [73]

Краще просто констатувати певні речі, які годі змінити, ніж оплакувати цей факт або просто міркувати про нього. Тож мені стало ясно, що я ніколи не був справжнім читачем. У дитинстві я вважав читання за професію, яку має обрати собі людина, і то згодом, коли перебере одну за одною всі професії. А точніше, я не мав певного уявлення, коли таке може статися. Я сподівався, що це стане очевидним, коли життя, так би мовити, зміниться і йтиме тільки зовні, так само як давніше – зсередини. Я уявляв собі, ніби тоді воно буде збагненним і однозначним і його аж ніяк не розумітимуть хибно. Аж ніяк не простим, навпаки, як на мене, вкрай вимогливим, складним і важким, але неодмінно прозорим. Своєрідна необмеженість дитинства, непропорційність, неосяжність – це все тоді стане подоланим. Щоправда, важко було добачити чому. По суті, життя щоразу збільшується, наростає з усіх боків, і що більше ти роззираєшся, то більше внутрішнього зворушує в собі людина: хтозна, звідки воно приходить. Але, здається, воно росте до крайніх меж, а потім нараз розбивається. Легко спостерегти, що дорослі дуже мало переймаються цим, вони ходять, виголошують судження та діють, а коли постають перед труднощами, то винні тільки зовнішні обставини.

Отож я відклав читання до початку таких змін. Тоді я б ставився до книжок, як до знайомих, мав би час на спілкування з ними, певний, спокійний і приємно проведений час, і то такий довгий, як тобі хочеться. Звичайно, деякі книжки стоятимуть ближче до тебе, і годі сказати, чи можна наперед бути впевненим, що ти не витратиш на них зайві півгодини замість прогулянки, розмови, початку театральної вистави або нагального листа. Але, слава Богу, я навіть здумати не міг, що сплутається і стане сторч, немов залежане, волосся, горітимуть вуха, руки стануть холодні, мов метал, а довга свічка догорить у свічнику!

Я згадую ці явища, бо сам пережив їх під час вакацій в Ульсґорі, коли несподівано полюбив читання. Водночас з'ясувалося, що я не вмію читати. Я, звичайно, заходився читати задовго до терміну, який я визначив собі. Але рік у Соре серед юрби галасливих більш-менш однолітків навчив мене недовірливо ставитись до таких обрахунків. Там я всотував швидкі, несподівані враження, що з усією очевидністю ставилися до мене, як до дорослого. То були враження в натуральну величину, що пригнічували мене своїм тягарем. Але тією самою мірою, якою я збагнув їх, мені розкрилися очі й на нескінченну реальність мого дитинства. Я знав, що воно не скінчиться, бо ж тільки-но починалося щось нове. Я казав собі, що, звичайно, кожному можна поділяти свій шлях на етапи, але вони вигадані. А сам я виявився надто невправним, щоб придумати собі які-небудь. Щоразу, коли я намагався, життя давало мені зрозуміти, що нічого не знає про них. А якщо я наполягав, що моє дитинство вже минуло, тієї самої миті зникало і все прийдешнє, і мені лишалось якраз стільки місця, скільки має під собою олов'яний солдатик, щоб мати змогу стояти.