Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Задля тієї крові він возив із собою всі речі, яких не цінував. Три великі діаманти і всі самоцвіти; фламандські мережива і гобелени з Араса, і то цілими купами. Своє шовкове шатро з золотим гаптуванням і чотири сотні наметів свого почту. І картини, намальовані на дереві, і дванадцять апостолів зі щирого срібла. Принца Тарентського і герцога Клевського, Філіпа Баденського і пана Шато-Ґійона. Адже прагнув сповістити своїй крові, що він імператор і немає нічого понад ним: щоб вона боялася його. Але кров не вірила йому, незважаючи на такі докази; та кров була недовірлива. Можливо, ще сумнівалася в герцогу. Але сурми кантону Урі зрадили його. Відтоді його кров знала, що тече в занапащеній людині, й прагнула вирватися назовні.

Так я бачу це тепер, а тоді на мене найбільше враження справила сцена, як шукали тіло герцога в день Богоявления.

Молодий лотаринзький князь, що ввечері, одразу після навдивовижу квапливої битви, повернувся верхи у своє злиденне місто Нансі, рано-вранці розбудив своїх слуг і запитав про герцога. Відправляли посланця за посланцем, і він сам від часу до часу з'являвся у вікні, неспокійний і заклопотаний. Він не завжди впізнавав, кого везуть до нього в кареті чи несуть у паланкіні, а тільки бачив, що то не герцог. Не було його й серед поранених, і ніхто з полонених, яких раз по раз приводили й далі, теж не бачив його. Зате втікачі з бойовища розносили на всі боки різні чутки й були збентежені та налякані, мов боялися зіткнутися з ним. Уже споночіло, а про герцога ніхто нічого не чув. Протягом пізнього зимового вечора всюди поширилася звістка, що він зник. І хоч куди вона доходила, в кожного з'являлася раптова, перебільшена впевненість, що він живий. Мабуть, ще ніколи герцог не був такий реальний в уяві кожного, як тієї ночі. Не було жодного дому, де б не пильнували, не чекали на нього і не уявляли собі, як він стукає у двері. А якщо він не заходить, то тільки тому, що вже пройшов.

Тієї ночі був мороз, і здавалося, ніби замерзла й думка, що герцог живий: такою-бо несхитною видавалася вона. Минули роки й роки, поки вона розтанула. Всі ті люди, не знаючи нічого до ладу, наполягали, що він живий. Доля, яку він накинув їм, була стерпною тільки завдяки його постаті. Вони насилу дізналися, що він є, а тепер, коли вже знали його, з'ясували, що він видатний і незабутній.

Але наступного дня, сьомого січня, у вівторок, пошуки почалися знову. Цього разу був уже провідник. Ним виявився паж герцога, й він стверджував, ніби бачив здалеку, як його господар упав; тепер він покаже те місце. Він сам не розповідав нічого, його привів граф Кампо-Бассо й говорив замість нього. Тепер паж пішов уперед, а решта – одразу за ним. Той, хто бачив його, закутаного й напрочуд невпевненого, навряд чи повірив би, що це справді Джан Батиста Колона, вродливий і тонкостанний, як дівчина. Він тремтів від холоду, повітря було тугим від нічного морозу, при кожному кроці здавалося, ніби під ногами скреготять зуби. А втім, мерзли всі. Тільки герцогів блазень, прозваний Louis Onze [72], і далі був жвавий. Він удавав собаку, мчав наперед, повертався і якийсь час біг навкарачки поряд із хлопцем, а коли бачив здалеку труп, то вискакував наперед, нахилявся над ним і звертався до нього, мовляв, він міг би зосередитись і стати тим, кого вони шукають. Він давав трупу час на роздуми, а потім невдоволено повертався до інших і погрожував, проклинав і нарікав на впертість та лінощі мертвих. Люди йшли й далі, і не було кінця їхній ході. Місто вже майже годі було розгледіти, бо, незважаючи на холод, небо тим часом захмарилося і було сіре й непрозоре. Земля була пласка і байдужа, і невеличкий, збитий докупи загін з кожним кілометром дедалі більше губився серед просторів. Ніхто не розмовляв, тільки одна стара жінка, що пішла разом з ними, щось бурмотіла й хитала головою: можливо, молилася.

Одного разу проводир зупинився і озирнувся. Потім звернувся на мить до Лупі, португальського лікаря герцога, й показав уперед. За кілька кроків попереду простягалася крижана поверхня, калюжа або ставок, і в ній, наполовину занурені, лежали з десяток, а то й кільканадцять трупів. Майже всі були роздягнені й пограбовані. Лупі, нагнувшись, пішов уперед, пильно придивляючись до кожного група. Всі вже впізнали Олів'є де ла Марша і священика, що супроводив їх. А стара стала навколішки в сніг, заскімлила й нахилилася над великою рукою з розчепіреними пальцями. Всі метнулися до неї. Лупі зі слугою спробував перевернути труп, що лежав долілиць. Але обличчя примерзло, а коли його видобули з льоду, відокремилася тільки одна худа і ламка щока, бо другу відгризли собаки чи вовки, й видніла тільки велика рана, що тяглася від вуха, тож про обличчя годі було й мовити.