Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Речі бачать це вже кілька століть. Не дивно, що вони занапащені, коли відступають від своєї природної спокійної мети і хочуть так скористатися життям, як користуються ним навколо них, – вони ж бачать. Речі намагаються уникнути своїх застосувань, стають знеохочені та недбалі, і люди вже й не дивуються, заскочивши їх на якійсь гидоті. Адже вони дуже добре знають про це по собі. Люди дратуються, бо вони сильніші, бо, на їхню думку, вони мають більше право на мінливість, бо вважають, що їх мавпують, проте потурають речам не менше, ніж потурають собі. Та коли хто-небудь, скажімо, якийсь самітник, зосереджується і прагне день у день покладатися тільки на себе, він одразу породжує спротив, зневагу, ненависть розбещених речей, які зі своїм нечистим сумлінням уже не можуть терпіти, коли щось не подається й прагне власного сенсу. Вони гуртуються, щоб заважати йому, лякати його, зводити на манівці, і впевнені, що здатні на таке. І тоді, підморгуючи одна одній, вони пропонують спокуси, які виростають до безмірності, і скеровують геть усе і навіть самого Бога проти самітника, що, напевне, вистоїть: проти святого.

Як я розумію тепер дивовижні картини, на яких речі обмеженого і регулярного вжитку веселяться, тішаться і з цікавістю спокушають одна одну, здригаючись у туманній розпусті розваг. Це казан, що парує й тиняється, колби, що ув'язнюють думки, неробилійки, які з насолодою пхаються в діри. Між ними валяються там і там порозкидані ревнивим ніщо члени, кінцівки та обличчя, що ллють туди теплу блювоту, і роздуті зади, люб'язно готові до послуг.

Святий горбиться та зіщулюється, але в його очах і далі світиться погляд, що вважав це все за можливе: адже він споглядав. І тепер уже осідає його розум у прозорому розчині душі. Вже опало листя з його молитви, що стирчить йому з рота сухою гілкою. Його серце впало й витекло в каламуть. Його бич не пасує йому і схожий на хвіст, що відганяє мух. Його статевий член знову на своєму місці, і коли якась жінка з відкритими повними грудьми йде навпростець крізь вовтузню, він показує на неї, наче палець.

Були часи, коли я вважав, ніби ці картини застарілі. Не те що я сумнівався в них. Я міг собі думати, що таке траплялося зі святими, тими ревними і поквапними людьми, які в давнину за всяку ціну прагнули допастися до Бога. Такого ми вже не прагнемо. Ми здогадуємося, що Бог – заважкий для нас, тож слід відступити від нього, щоб потім тяжкою працею повільно долати відстань, яка відокремлює нас від нього. Але тепер я знаю, що й цю працю заперечують, як і святість, а святість виникає навколо кожного, хто самотній задля неї, так само як стала колись атрибутом самотніх богів у їхніх печерах і порожніх притулках.

Коли говорять про самітника, завжди дуже багато припускають наперед. Адже гадають, ніби люди знають, про що йдеться. Ні, не знають. Вони ніколи не бачили самітника, а тільки ненавиділи його, не знаючи його. Вони стали його сусідами, які використовують його, і голосами в сусідній кімнаті, які спокушають його. Вони нацькували речі на нього, щоб вони зчиняли гармидер і заглушували його. Діти гуртуються проти нього, бо він і сам тендітний, мов дитина, і що більше росте, то більше протиставлений дорослим. Вони цькують його й заганяють у криївку, і вся його довга юність не знала пощади, бо не було заборон на полювання. А коли його не щастило зацькувати й він був неушкодженим, вони підозрюють його й паплюжать усе, що походить від нього. А коли він і далі не поступався, вони стають агресивніші й з'їдають його харч, вдихають його повітря і плюють на його злидні, щоб вони стали йому огидні. Вони ославлюють його, немов зачумленого, жбурляють у нього каміння, щоб чимшвидше прогнати. І мають слушність у своєму давньому інстинкті, бо він і справді їхній ворог.

Але потім, коли він уже не дивився на них, вони схаменулися. Вони здогадалися, що вони посприяли йому своєю настирністю, що вони зміцнили його самотність і допомогли йому назавжди відокремитися від них. Тепер вони відмінилися і вдалися до останнього, крайнього засобу, до іншої боротьби: слави. А почувши галас слави, майже кожен підведе очі й розвіється.

Цієї ночі я знову згадав про зелену книжечку, яку, напевне, мав колись у дитинстві, й, не знаю чому, я втовкмачив собі в голову, що вона дісталася мені від Матильди Браге. Та книжка не цікавила мене, коли опинилась у мене, і я прочитав її лише через багато років, мабуть, під час вакацій в Ульсґорі. Але від першої миті книжка видалась мені важливою. Вона була наскрізь сповнена значення, навіть коли дивитися на саму обкладинку. Зелень палітурки щось означала, і людина одразу розуміла, що і всередині має бути щось значуще. Немов за домовленістю, спершу йшли гладенькі й білісінькі форзац і титульна сторінка, що видавались таємничими. Здавалося, ніби всередині має бути багато ілюстрацій, але там не було жодних, тож доводилося майже всупереч власній волі признатися, що навіть тут усе як годиться. Цей брак трохи надолужувала невелика закладка, потерта й трохи крива, що, щиро вірячи, ніби вона й досі рожева, лежала бозна-відколи між незмінними сторінками. Можливо, нею ніколи не користувалися, а палітурник швидко і старанно вшив її в обкладинку, не придивившись як слід. А можливо, закладка лежить там невипадково. Може, хтось припинив читати і вже ніколи не повернувся до книжки, бо тієї миті доля постукала йому в двері й завдала клопоту, й він далеко відійшов від усіх книжок, які, зрештою, не є життям. Годі було з'ясувати, чи хто-небудь читав книжку далі. Можна було навіть подумати, ніби просто хтось знову і знову розгортав книжку на цьому місці, і до цього доходило лише пізньої ночі. Хай там як, я мав певний острах перед обома сторінками, немов перед дзеркалом, біля якого хтось стоїть. Я ніколи не читав тих сторінок. Я взагалі не знаю, чи читав коли-небудь усю книжку. Вона була не дуже груба, але містила багато різних оповідок, надто надвечір завжди траплялася ще якась невідома.