Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Я пригадую лише дві. Я вам скажу які: кінець Григорія Отреп'єва і смерть Карла Сміливого.

Господь його знає, чи справили вони тоді на мене враження. Але тепер, коли збігло дуже багато років, я пригадую опис, як поколений і пошматований труп царя-самозванця з маскою на обличчі вкинули в юрбу, й він пролежав надворі три дні. Звичайно, годі сподіватися, що ця книжечка коли-небудь знову потрапить мені до рук. Але це місце, мабуть, дивовижне. А хотілося б знову перечитати, як відбулася його зустріч із матір'ю. Він, певне, почувався не дуже впевнено, якщо запросив її аж до Москви; я навіть переконаний, що тієї пори він так сильно вірив у себе, що думав, ніби справді кличе свою матір. І та Марія Нагая, що кілька днів поспіль мерщій добувалася до нього зі свого злиденного монастиря, теж здобула все, давши згоду. А чи не почалася його невпевненість саме тоді, коли вона визнала його? Я був схильний думати, що сила його перетворення спиралася на те, що він уже не був нічиїм сином.

(Зрештою, саме в цьому полягає сила всіх молодих людей, що пішли з дому.) [71]

Народ, що побажав собі такого царя, проте не уявляв собі, який він, зробив його ще вільнішим та необмеженішим у своїх можливостях. Але материне пояснення, що й саме становило свідому брехню, було ще й силою, яка зменшувала Григорія: виймала його з повноти власної вигадки, обмежувала його до втомленого наслідування, зводила до індивіда, яким він не був, перетворювала в ошуканця. І тоді з'явилася, трохи полегшивши ситуацію, ота Марина Мнішек, яка по-своєму заперечувала його, бо, як виявилося згодом, вірила не в нього, а в кожного. Я, звичайно, не можу ручатись, як докладно описано ті події в цій оповідці. Про це, здається мені, годилося б розповісти.

Але, хай там як, сама подія аж ніяк не застаріла. Цілком можна уявити собі автора, що з великою докладністю описав останні миті життя, – і він мав би слушність. Подробиць тут дуже багато: ось він, немов прокинувшись, метнувся до вікна, а потім скочив у вікно, впавши на подвір'ї серед варти. Він не зміг підвестися, йому допомогли. Він, певне, зламав ногу. Спираючись на двох людей, він відчував: вони вірять йому. Він озирнувся: решта людей вірить теж. Він майже жалів тих стрільців-велетнів, бо зайшло все дуже далеко: адже вони знали Івана Грозного в усій його страхітливій реальності, а вірили – в нього. Йому хотілося признатися їм, але розкрити рота означало б просто кричати. Біль у нозі просто нестерпний, а він уже так мало панував над собою, що не відчував нічого, крім болю. Крім того, не було часу. Його обступили зусібіч, він бачить Шуйського, а за ним – усе інше. Зараз усе скінчиться. Але варта зімкнула лави й захистила Григорія. Його не віддавали. І сталося диво. Віра тих старих вояків поширилася далі, попереду всі розступилися. Шуйський, стоячи неподалік, розпачливо гукає до вікна. Григорій не озирається. Він знає, хто там, і раптом відчув тишу, тишу, що заполонила все. І тепер долинув відомий здавна голос – високий фальшивий і напружений голос цариці-матері, що зреклася його.

Досі ситуація розвивалася сама собою, а тепер, будь ласка, дайте мені оповідача, справжнього оповідача: кілька рядків, які лишилися, мають випромінювати силу, що долає всі суперечності. Сказано про це чи ні, але можна заприсягтися, що між голосом і пістолетним пострілом у ньому ще раз озвалися, безкінечно зчавлені, воля і влада бути всім. Бо інакше годі зрозуміти ту блискучу логіку, з якою вони протикали йому нічну сорочку й штрикали тіло, немов хотіли уразити незламність індивіда. І те, що, й умерши, він три дні був у масці, якої був майже зрікся.

Коли я тепер думаю, мені видається дивним, що в цій самій книжці розказано й про кінець того, хто все своє життя був самим собою, твердим і незмінним, мов граніт, і щоразу тяжчим для всіх, хто витримував його. В Діжоні є його портрет. Але ми й без нього знали, що він був низенький, непоступливий, упертий і відчайдушний. Тільки про руки, мабуть, ніколи не думали. Він мав дуже теплі руки, які завжди хотів охолодити й несамохіть клав на щось холодне, розчепіривши пальці, щоб між ними було повітря. В руки йому йшла кров, що комусь іншому могла вдарити в голову, і ті руки справді були надуті, мов голови біснуватих, що шаленіють від своїх марень.

Годилося б мати неймовірну обережність, щоб жити з такою кров'ю. Тому герцог замкнувся в собі і часом боявся, коли по його жилах бігала тьмяна, потаємна кров. Та швидка й майже невідома наполовину португальська кров інколи була страхітливо чужа йому самому. Часто він боявся, що кров накинеться на нього уві сні й розірве його. Він удавав, ніби приборкав її, але завжди тремтів зі страху. Герцог не наважувався кохати жодну жінку, щоб не стати ревнивим, а його кров була така бурхлива, що він ніколи не підносив келиха до вуст; замість пити вино він пом'якшував свою вдачу трояндовим соком. І все-таки одного разу він випив, у таборі під Лозанною, коли втратили Грансон; він захворів, відчував пустку в душі й пив багато нерозведеного вина. Але тоді спала і його кров. У його безглузді останні роки вона часто занурювалась у важкий тваринний сон. Тоді ставало очевидним, якою мірою герцог був підвладний їй: адже, коли спала кров, він був ніким. Тоді до нього не смів підступити жоден з придворних: він не розумів, що вони кажуть. Герцог не наважувався постати перед іноземними послами, бо ж був нудний і пустий. Потім він сідав і чекав, поки прокинеться кров. Здебільшого вона мов підскакувала, виривалася з серця й кипіла.