Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Він ліг і заплющив очі. Часом, у дні, коли, так би мовити, земля коливалася менше, він почувався досить затишно. А потім він додумався декламувати вірші. Навіть повірити не можна, як це допомагає. Якщо повільно проказувати вірш, рівномірно наголошуючи кінцеві рими, тоді певною мірою виникає щось стабільне, на що можна дивитися, – розумієте, внутрішнім зором. Щастя, що він знав усі ті вірші. А втім, література завжди цікавила його. Він не нарікає на свій стан, запевняв мене студент, що був його давнім знайомим. Тільки з часом у нього сформувався гіперболізований захват перед людьми, що, як той студент, ходять і витримують рухи землі.

Я так докладно пригадую цю розповідь через те, що вона напрочуд заспокоювала мене. Цілком можу стверджувати, що я ніколи не мав такого приємного сусіда, як той Микола Кузьмович, що, безперечно, був у захваті й переді мною.

Збагатившись цим досвідом, я вирішив, що в таких випадках треба завжди йти до фактів. Я помітив, що на відміну від припущень факти прості й дають полегкість. Наче я не знав, що вся наша проникливість і розважливість запізніла, тільки висновки, більш нічого. Одразу по тому починається нова сторінка із зовсім іншим текстом, без переносу. І як допомогли мені в даному випадку кілька фактів, які можна встановити завиграшки! Я одразу назву їх, коли скажу, чим я даної миті переймаюся: ті факти лише погіршили моє становище, що (як я тепер розумію) було справді тяжким.

На мою честь слід сказати, що я багато писав у ті дні, тож руку навіть зводило судомою. Звичайно, виходячи в місто, я повертався додому не дуже охоче. Я навіть робив невеликий гак і втрачав таким чином півгодини – час, коли я міг би писати. Признаюся, то була слабкість. Та коли я був у своїй кімнаті, то вже нічого не міг закинути собі. Я писав, я мав своє життя, а поряд було зовсім інше життя, яке не мало нічого спільного з моїм: життя студента медицини, що готувався до іспитів. Я не мав перед собою нічого подібного до іспитів, і вже в цьому полягала вирішальна відмінність. Та й решта наших обставин були вкрай різні. Це все було мені очевидним. До певної миті, бо я знав, що вона настане; тоді я вже забував, що між нами немає нічого спільного. Я прислухався так, що моє серце гучно калатало. Я кидав усе і слухав. І потім наставало те, я ніколи не помилявся.

Майже кожному знайомий звук, спричинений якоюсь металевою круглою річчю, скажімо, покришкою від бляшанки, що вислизає з рук. Звичайно, вона падає вниз не дуже гучно, просто вдариться, а потім котиться далі на ободі, й звук стає неприємним тільки тоді, коли імпульс доходить до кінця і покришка, хилячись на всі боки, падає, підстрибує і аж потім лягає. Що ж, оце й усе: десь поряд падав металевий предмет, котився, падав, а тим часом, з регулярними інтервалами, щось тупало. Як і всякі повторювані звуки, металевий звук теж мав характерну закономірність: був мінливим і ніколи точно не повторювався. Саме в цьому й полягала його закономірність. Він міг бути гучним, або лагідним, або сумовитим; міг умить замовкати, а міг лунати нескінченно довго, перше ніж стихне. Останнє здригання завжди було несподіваним. Натомість тупіт видавався майже механічним. Але він щоразу по-іншому поділяв звук, і саме в цьому, здається, полягало його завдання. Тепер я уявляю собі ці деталі набагато краще, бо кімната поряд зі мною пуста. Студент поїхав додому, в провінцію. Йому слід відпочити. Я живу на горішньому поверсі. Праворуч стоїть інший будинок, у кімнату піді мною ще ніхто не заїхав: я не маю сусідів.

У такій ситуації майже дивує, що я не ставився легше до обставин. Адже моє чуття щоразу попереджало мене. Годилося б зважати на нього. Я б не лякався, якби казав собі, що тепер станеться те або те, бо вже знав, що ніколи не помилявся. Але, мабуть, саме через факти я й не казав собі нічого: відколи я знав їх, я боявся ще дужче. Мені ставало моторошно на думку, що той гамір спричиняв тільки дрібний, повільний, нечутний рух, із яким повіка студента свавільно опускалась на його праве око й заплющувалася, поки він читав. Саме оце й було найголовнішим – отака дрібниця. Він уже кілька разів був змушений пропускати іспити, його честолюбство загострилося, і родичі вдома, мабуть, дорікали йому іспитами щоразу, тільки-но бралися писати йому. Що лишалося іншого, крім зосередитись на навчанні? Але за два місяці до остаточного розв'язку в нього з'явилася ота слабкість, незначна, несподівана втома, не менш сміховинна, ніж у випадку, якби віконна штора не хотіла підніматися. Я був певен: студент не один тиждень плекав думку, що слід опанувати себе. Інакше я б не дійшов висновку запропонувати йому свою волю. Адже одного дня я зрозумів, що його воля скінчилася. Відтоді, тільки-но відчувши, що настає така мить, я ставав по свій бік стіни і просив його скористатися моєю волею. З часом мені стало зрозуміло, що він приймає її. Можливо, йому не годилося так чинити, надто коли подумати, що це не зараджувало. Якщо навіть припустити, що ми трохи загальмували процес, лишається все-таки сумнівним, чи справді він був здатний скористатися отак здобутими митями. Натомість свої витрати я почав відчувати. Пам'ятаю, я запитував себе, чи варто старатися й далі, і то якраз того пополудня, коли хтось прийшов на наш поверх. У невеликому готелі, де сходи вузькі, завжди багато гамору. Через хвилину мені здалося, ніби хтось увійшов до мого сусіди. Наші двері були останні по коридору, його двері – навскоси від моїх і дуже близько від мене. Я знав, до речі, що інколи його провідують друзі, але, як уже сказано, я взагалі не цікавився його знайомствами. Можливо, його двері відчинялися ще кілька разів і хтось виходив або заходив. За це я справді не відповідаю.