Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

А втім, тепер я добре розумію, чому мій батько глибоко в своєму гаманці всі ці роки носив опис смертної години. Він не конче був надто вишуканий, бо всі ті описи мають у собі щось неповторне. Хіба не можна, наприклад, уявити собі кого-небудь, хто переписує для себе опис смерті Фелікса Арвера? Діялось те в лікарні. Він помирав лагідно і спокійно, і черниця, напевне, гадала, ніби він уже далі пройшов шляхом смерті, ніж насправді. Вона гучно вигукувала вказівки, де знайти те або те. То була справді неосвічена черниця: вона ніколи не бачила написаним слово «коридор», якого даної миті годі було уникнути, тож вона й сказала «колидор», гадаючи, ніби він справді має таку назву. І тут Арвер відклав свою смерть. Він вважав за потрібне спершу виправити помилку. Він ясно висловився й докладно пояснив, що дане приміщення має назву «коридор». А потім помер. Він був поет і ненавидів приблизне, або, можливо, йому йшлося тільки про істину; або ж він не хотів брати з собою в могилу останнє враження, що світ і далі такий занедбаний. Тут уже годі щось з'ясувати. Тільки не слід вважати, ніби йшлося про педантизм. Бо інакше такий закид можна було б зробити і святому Жанові де Дьє, що, помираючи, підвівся і якраз устиг зняти в садку з мотузки щойно повішеного, звістка про якого проникла в замкнену напругу його агонії. Йому теж ішлося тільки про істину.

Існує істота, цілком нешкідлива, як глянути на неї, ти навряд чи помічаєш її і одразу знову забуваєш. Але тільки-но вона непомітно для тебе проникає тобі у вуха, то розвивається там і немов розповзається, тож бачили випадки, коли вона доходить аж до мозку і спустошливо процвітає в тому органі подібно до собачих пневмококів, які потрапляють собакам через ніс.

Ця істота – твій сусід.

Що ж, відколи я тинявся в самотності, я мав незліченних сусідів – зверху і знизу, справа і зліва, а інколи з усіх чотирьох боків водночас. Я міг би просто написати історію моїх сусідів, але це стало б працею всього життя. Щоправда, це була б радше історія симптомів хвороби, яка розвивалася в мені, але ці симптоми схожі на всіх істот такого роду, бо ж довести їхнє існування можна тільки під час розладів, що їх вони викликають у певних тканинах.

Я мав і непередбачуваних сусідів, і дуже послідовних. Я сидів і намагався з'ясувати закони першої категорії, бо ж було очевидно, що й вони мають закони. А якщо коли-небудь увечері не з'являвся додому пунктуальний сусід, я починав думати, що могло трапитися з ним, не гасив світла і хвилювався, мов молода дружина. Я мав сусідів, які просто ненавиділи одні одних, і сусідів, підвладних могутній любові, але ж дізнався, що інколи серед ночі ненависть може обернутися любов'ю або навпаки, і тоді, звичайно, про сон годі й думати. А загалом можна зауважити, що сон – не таке поширене явище, як гадають. Скажімо, мої обидва петербурзькі сусіди не дуже шанували сон. Один стояв і грав на скрипці, і, певне, зазирав при цьому в невгомонні будинки, які й далі світилися вікнами неймовірної серпневої ночі. Про сусіда праворуч я, звичайно, знав, що він лежить; коли я там жив, він узагалі вже не підводився. Він навіть заплющував очі, але годі було сказати, що він спить. Він лежав і проказував довгі вірші, вірші Пушкіна та Некрасова, і то тоном, яким розповідають вірші діти, коли їх просять про те. Незважаючи на музику мого сусіди зліва, саме той зі своїми віршами виткав у моїй голові немов лялечку, з якої казна-що могло б вилупитись, якби студент, що інколи провідував його, одного дня, помилившись, не підійшов до моїх дверей. Він розповів мені історію свого знайомого, і виявилося, що та історія певною мірою заспокоює. Хай там як, то була проста, однозначна історія, після якої вмерло чимало хробаків моїх підозр.

Цьому дрібному службовцеві по сусідству однієї неділі свінула ідея виконати дивовижне завдання. Він припустив, що житиме ще довго, скажімо, років п'ятдесят. Великодушність, яку він виявив при цьому, дуже потішила його. Але тепер він захотів перевершити сам себе. Він поміркував, що ці роки можна обернути в дні, години, хвилини, ба навіть, за бажання, в секунди, тож рахував і рахував, аж поки вийшла сума, яких доти він ще не бачив. Йому запаморочилася голова. Годилося трохи відпочити. Час, казали йому завжди, неоціненний, і його здивувало, що чоловіка, який має таку сукупність часу, не охороняють. Адже його так легко можна вкрасти. Але потім до нього знову повернувся добрий, майже грайливий настрій. Він одяг шубу, щоб видаватися трохи ширшим і статечнішим, і подарував собі весь свій казковий капітал, трохи спогорда промовивши: