Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

– Шперлінг, найласкавіший королю.

Але з цього вже нічого не вийшло. Король, тільки-но почувши, що його розуміють, широко розплющив своє єдине праве око і проказав усім обличчям єдине слово, яке його язик формував уже кілька годин, єдине, яке ще мав:

– Döden, – сказав він, – Döden . [70]

Більше на аркуші не було нічого. Я перечитав його кілька разів, а вже потім спалив. Мені спало на думку, що батько останнім часом тяжко страждав. Так розповідали мені.

Відтоді я багато думав про страх перед смертю – не без того, щоб узяти до уваги й певний особистий досвід. Думаю, можна стверджувати, що я відчував той страх. Він охоплював мене в місті, серед людей і часто без ніякої причини. Але часто, звичайно, нагромаджувались і причини, коли, наприклад, хтось умер на лаві, а всі ставали навколо й дивились на нього, а він уже вийшов за межі страху: тоді в мене з'являвся мій страх. Або колись у Неаполі: дівчина сиділа навпроти мене в трамваї й померла. Спершу видавалося, ніби вона зомліла, і ми навіть їхали ще хвилину. А потім уже не було сумніву, що слід зупинитися. Позаду нас стояли карети й зупинили рух, наче по цій вулиці вже ніхто ніколи не поїде. Бліда, товстенька дівчина спокійнісінько б умерла, зіпершись на свою сусідку. Але мати не могла змиритися. Вона якомога перешкоджала доньці. Безладно розстібала одяг і лила щось у рот, що вже нічого не приймав. Розтирала чоло якоюсь рідиною, що була в когось, а коли очі потім трохи підкотилися, почала шарпати її, щоб очі знову дивилися перед себе. Мати кричала в ті очі, які нічого не чули, тягнула і смикала доньку в різні боки, наче ляльку, а зрештою замахнулася і щосили вдарила по гладкому обличчю, щоб вона не помирала. Отоді я й злякався.

Але боявся й раніше. Скажімо, коли помер мій собака. Той самий, що звинуватив мене раз і назавжди. Він дуже захворів. Я стояв коло нього навколішки цілісінький день, як раптом він уривчасто й коротко гавкнув, саме так він гавкав тоді, коли до кімнати заходив хтось чужий. Такий гавкіт у цій ситуації був між нами мало не умовним сигналом, і я несамохіть подивився на двері. Але цей чужий був у ньому. Я занепокоєно шукав його погляду, та й він шукав мого, але не для прощання. Пес дивився на мене суворо й відчужено. Він дорікав мені, що я впустив того чужого. Він був переконаний, що я міг би перешкодити йому. Тепер виявилося, що пес завжди переоцінював мене. І вже не було часу пояснити йому. Він відчужено й самотньо дивився на мене, аж поки настав кінець.

Або ж я боявся, коли восени після перших нічних заморозків мухи залітали в кімнати і в теплі знову оживали. Вони були напрочуд висохлі й лякалися власного дзижчання; можна було бачити, що вони по-справжньому й не тямлять, що роблять. Вони сиділи годинами й не ворушились, а потім пригадували, що ще живі, й тоді кидалися кудись наосліп, не розуміючи навіщо, й чулось, як вони знову падають десь далі. Нарешті розповзалися всюди й повільно вмирали по всій кімнаті.

Але я міг боятися навіть тоді, коли був сам. Чому я повинен удавати, ніби не було ночей, коли я сідав на ліжку зі страху перед смертю й чіплявся за те, що сидіти – це принаймні ще жити: адже мертві не сидять. Це траплялося завжди в одній із тих випадкових кімнат, які одразу кидали мене напризволяще, коли мені було зле, немов боялися, що їх допитають і вплутають у мої злигодні. Отож я сидів та сидів і, певне, був такий страхітливий, що ніщо не наважувалось підтримати мене. Свічка, якій я надавав якраз ту свою послугу, що запалював, ніколи не хотіла знати про мене. Горіла переді мною так, наче в порожній кімнаті. Моєю останньою надією завжди було вікно. Я уявляв собі, ніби там, за вікном, може бути щось належне мені, і то навіть тепер, навіть у цій раптовій злиденності вмирання. Але, тільки-но побачивши вікно, я бажав, щоб воно було замуроване, стало стіною. Бо тепер я знав, що на вулиці все й далі цілком байдуже до мене, що й надворі немає нічого, крім моєї самотності. Самотності, яку я підняв над собою і до величі якої аж ніяк не могло дорівнятися моє серце. Мені спадали на думку люди, від яких я пішов колись, і я не розумів, як можна покидати людей.

Господи, Господи, якщо мене й попереду ще чекають такі ночі, все-таки лиши мені принаймні одну з тих думок, які інколи траплялися в мене! Моя вимога не така вже нерозумна, бо я знаю, що ті думки породжені страхом, а мій страх надто великий. Коли я був хлопчиком, мене били по обличчю й казали, що я боягуз. Це тому, що я ще не вмів боятися. Але відтоді я навчився боятися справжнім страхом, що тільки збільшується, коли збільшується сила, яка породжує його. Уявлення про ту силу можна отримати тільки завдяки страху. Адже вона така незбагненна, така спрямована проти нас, що наш мозок одразу розпадається, тільки-но ми намагаємось думати про неї. І все-таки від якоїсь миті я думаю, що це наша сила, наша повна сила, яка ще надто велика для нас. Звісно, правда, ми не знаємо її, та хіба ми не знаємо найменше саме те, що найпритаманніше нам? Інколи я думаю, як виникло небо і як виникла смерть: унаслідок утрати нашого найдорожчого, бо ми завжди мали багато іншого клопоту і, заклопотані, не почувалися в безпеці. Але минув час, і ми привчилися до меншого. Ми вже не впізнаємо найпритаманнішого нам і боїмося його крайньої величі. Хіба не так?