Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Я придивився до чоловіка, якого тепер, здається, знав уже давно. Ні, він цілком панував над собою: швидкий і ретельний добродій, що одразу мав кудись бігти. На його обличчі не було сліду ані втіхи, ані задоволення. Тільки на лівій скроні стирчало кілька волосин, скорившись давньому інстинктові. Він обережно витяг інструмент, і на грудях з'явилося щось схоже на рот, із якого двічі витекло трохи крові, наче вимовивши двоскладове слово. Молодший, білявий лікар елегантним рухом швидко зібрав її ватою. Тепер рана була спокійна, наче заплющене око.

Мабуть, я ще раз уклонився, хоча цього разу не зовсім тямив, що відбувається. Принаймні я здивувався, побачивши, що я сам. Хтось знову поправив мундир, біла стрічка лежала, як і раніше. Але тепер єгермейстер був мертвий, і то не тільки він. Серце тепер було пробите, наше серце, серце нашого роду. Тепер усе минулося. Здалося, немов розбився шолом. «Бріге сьогодні і вже ніколи», – проказало щось у мені.

Про своє серце я не думав. А коли згодом згадав про нього, я вперше достеменно знав, що про нього не йдеться. Те серце окреме. Ще тоді воно почало спочатку.

Я знаю, я уявляв собі, ніби не зможу одразу виїхати. Спершу треба залагодити все, казав я собі. А що саме, я не знав. Роботи не було майже ніякої. Я ходив по місту й відзначив, що воно змінилося. Мені було приємно вийти з готелю, де я зупинився, й побачити, що тепер це місто дорослих, яке стало для мене мало не чужим. Усе трохи поменшало, і я гуляв по Лангелініе до маяка і назад. Коли я дійшов до району Амалієґаде, здавалося, ніби звідкись вирине що-небудь, що я визнавав уже роками і що тепер знову випробує свою могутність. Там були певні наріжні вікна, арки воріт, ліхтарі, які забагато знали про мене й погрожували мені. Я дивився їм в обличчя й дав їм відчути, що зупинився в готелі «Фенікс» і першої-ліпшої миті можу поїхати назад. Але моє сумління не заспокоїлося. У мені наростала підозра, що жоден з місцевих впливів і зв'язків поки що не вдалося подолати. Я колись потай урвав їх, незавершені. Певною мірою навіть дитинство треба довести до кінця, якщо не хочеш втратити його назавжди. Зрозумівши, що я втрачаю його, я відчув, що ніколи не матиму чогось іншого, на що можна було б зіпертися.

Кілька годин щодня я проводив у Дронінґенс Тверґаде, у вузькій кімнаті, що видавалася ображеною, як і всі наймані приміщення, де хтось помер. Я походжав між письмовим столом і великою білою, обкладеною кахлями грубою і спалював папери єгермейстера. Я вже почав кидати у вогонь зв'язані пачки листів, але невеликі пакунки були так тісно стягнені, що тільки обвуглювалися по краях. Мені коштувало зусиль порозв'язувати їх. Більшість листів мали стійкий, переконливий запах, що входив у мене, наче і в мені хотів пробудити спогади. Я не мав жодних спогадів. Інколи випорскували фотографії, важчі за інший папір, і фотографії горіли напрочуд повільно. Не знаю звідки, в мене з'явилася думка, що там може бути й фотокартка Інґеборґ. Але щоразу, коли я дивився, там були зрілі, статечні, безперечно гарні жінки, що наводили мене на інші думки. Отже, виявилося, що я все-таки не без спогадів. Саме такими були очі, в які я, коли трохи підріс, часом задивлявся, йдучи з батьком по вулиці. Тоді й вони могли з карети подарувати мені погляд, від якого я не знав, куди подітися. Тепер я вже знаю, що вони порівнювали мене тоді з батьком і те порівняння було не на мою користь. Єгермейстер, звичайно, міг не боятися порівнянь.

Але тепер, здається, я збагнув, чого він боявся. Зараз розповім, як я дійшов цього висновку. В його гаманці я знайшов давно складений папірець, що вже перетерся на згинах і кришився. Я прочитав його, перше ніж спалив. Він був написаний його найкращим почерком, упевненим і рівномірним, але я одразу помітив, що то тільки копія.

«За три години до своєї смерті», – так починався той документ, і в ньому йшлося про Християна IV. Я, звичайно, не можу дослівно повторити його зміст. За три години до своєї смерті він захотів підвестися. Лікар і камердинер Ворміус допомогли йому стати на ноги. Він стояв трохи невпевнено, але стояв, і вони вдягнули на нього стібану нічну сорочку. Потім раптом сів на край ліжка і сказав щось. Ті слова годі було зрозуміти. Лікар і далі тримав короля за ліву руку, щоб той не впав на ліжко. Отак вони й сиділи, і король від часу до часу на превелику силу й неясно проказував щось незрозуміле. Зрештою лікар заговорив до нього: він сподівався, що мало-помалу йому вдасться здогадатися, що мав на увазі король. За якусь мить король урвав його і сказав цього разу цілком зрозуміло: «Ох, лікарю, лікарю, як вас там?» Лікар насилу пригадав: