Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Абелоне, як була зовсім юна, певне, пережила час, коли її виповнювала щира і всеосяжна чуйність. Браге жили тоді в місті – в Бредгаде – серед пристойного товариства. Абелоне, заходячи пізно ввечері до своєї кімнати, гадала, що вона не менш утомлена, ніж решта. Але потім підступала до вікна і, якщо я правильно зрозумів, могла годинами стояти там перед ніччю і думати: ця ніч моя. «Я стояла, немов ув'язнена, – казала Абелоне, – а зорі були свободою». А вже потім могла заснути, не відчуваючи смутку. Вислів «зануритись у сон» не підходив для її дівочих літ. Сон просто підносився разом з нею; вряди-годи вона розплющувала очі й опинялася десь у високостях, хоча до вершини було ще далеко. А потім вона вставала вдосвіта, і то навіть узимку, коли решта, сонні, запізнюються до пізнього сніданку. Ввечері, коли сутеніло, завжди було тільки світло для всіх, спільне світло. Але обидві свічки, рано запалені в нових сутінках, із яких усе починалося знову, належали їй. Вони стояли у своєму низькому подвійному свічнику і спокійно сяяли крізь невелику овальну, розмальовану трояндами тюлеву завісу, яку від часу до часу треба було опускати. Це анітрохи не заважало: по-перше, ніхто нікуди не квапився, по-друге, інколи треба підвести очі й подумати, коли пишеш листа або нотуєш щось у щоденнику, початому колись зовсім іншим, несміливим і гарним почерком.

Граф Браге жив цілком окремо від своїх доньок. Твердження, мовляв, життя треба поділяти з іншими, він вважав за вигадку. («Атож, поділяти…» – казав він.) Проте йому подобалося, коли йому розповідали про його доньок: він уважно слухав, наче вони жили в якомусь іншому місті.

Тому всі були вражені, коли якось після сніданку він підкликав до себе Абелоне:

– Ми, здається, маємо однакові звички, я теж беруся за перо ще на світанку. Ти можеш допомогти мені.

Абелоне пам'ятала все так, немов діялось те вчора.

Уже наступного ранку її привели в батьків кабінет, що мав славу неприступної фортеці. Абелоне не мала часу оглянути його, бо її одразу посадили навпроти графа за письмовий стіл, що видався їй мов рівниною, де книжки і стоси рукописів правили за населені пункти.

Граф диктував. Ті, хто стверджував, ніби граф Браге пише свої мемуари, певною мірою мали слушність. Але йшлося не про політичні або військові спогади, що їх чекали з таким нетерпінням. «Я вже забув усе», – коротко відповідав старий, коли хтось розпитував його про такі речі. А от не хотів забути він свого дитинства. Саме за нього він хапався. На його думку, все гаразд, якщо в його душі взяло тепер гору таке вкрай далеке минуле, що, як зазирнути вглиб, лежить там, ніби серед ясної північної літньої ночі, піднесене і жваве.

Інколи граф підскакував і промовляв до свічок, що починали миготіти. Або ж знову треба було закреслити цілі речення, і тоді він енергійно походжав по кімнаті, розганяючи повітря зеленавим шовковим халатом. Під час таких збурень заявляла про себе ще одна особа – Стен, графів старий камердинер-ютландець, що був зобов'язаний, коли дід зривався на ноги, притьмом прикрити руками окремі незшиті аркуші, що, вкриті нотатками, лежали по всьому столу. Його світлість гадали, що теперішній папір не годиться, надто легкий і розлітається з найменшої нагоди. І Стен за столом, де завжди виднівся лише його довгастий тулуб, поділяв цю підозру й немов сидів навпочіпки, сліпий до світла і поважний, наче сова.

Той Стен мав звичай читати в неділю пополудні Сведенборга, і ніхто зі слуг не наважувався зайти до його кімнати, бо він начебто викликав духів. Родина Стена віддавна спілкувалася з духами, а йому самому вже долею судилося заприязнитися з ними. Вночі до його матері, коли вона народила його, щось приходило. Стен мав великі круглі очі, погляд яких був спрямований на щось позаду людини, на яку він дивився. Батько Абелоне часто розпитував його про духів, і то так, як запитують людину про її близьких.

– Стене, вони з'являлися? – зичливо цікавився він. – Що ж, добре, коли з'являються.

Диктування тривало кілька днів. А потім Абелоне не змогла написати слова «Екернферде». Цієї власної назви вона ніколи не чула раніше. Граф, що, власне, вже давно шукав приводу відмовитися від писання, яке не встигало за його спогадами, просто розгнівався.

– Вона не може написати, – гостро нарікав він, – а інші не зможуть прочитати. І чи побачать вони взагалі, що я тут сказав? – роздратовано говорив він далі і не спускав очей з Абелоне.

– Чи побачать вони того Сен-Жермена? – кричав він на неї. – Невже ми сказали «Сен-Жермен»? Закресли. Напиши: маркіз де Бельмар.