Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Абелоне, мабуть, глянула на нього з недовірою.

– Так, так, є ще й це, – й далі наказовим тоном сповіщав він. – Ще є все, графине Абель. – Узяв долоні Абелоне й розгорнув їх, наче книжку. – Вона мала стигмати, – додав він, – тут і тут. – І твердо й коротко тицьнув холодним пальцем у її обидві долоні.

Слова «стигмати» Абелоне не знала. Це з'ясується, думала вона, і їй аж не терпілося почути про святу, яку на власні очі бачив її батько. Але її вже не викликали – ані наступного ранку, ані згодом.

– Про графиню Ревентлов у вас потім згадували не раз, – лаконічно відповіла Абелоне, коли я просив її розповісти більше. Вона видавалася втомленою й навіть запевняла, що майже все вже забула. – Але ці місця й досі інколи відчуваю! – засміялася вона і глянула майже з цікавістю на свої порожні долоні.

Усе змінилося ще до смерті мого батька. Ульсґор уже не належав нам. Батько помер у місті, у багатоповерховій будівлі, що видавалася мені ворожою і чужою. Тієї пори я був уже за кордоном і приїхав запізно.

Домовину з тілом виставили в кімнаті на першому поверсі між двома рядами високих свічок. Запах квітів був не менш незбагненний, ніж багатоголосий гомін. На вродливому батьковому обличчі з заплющеними очима застиг вираз чемного пригадування. Його вбрали в мундир єгермейстера, але з якоїсь причини замість синьої стрічки поклали білу. Руки були не складені, а лежали навскіс одна на одній і видавалися несправжніми й безглуздими. Мені швиденько розповіли, що батько багато страждав, але зараз слідів тих страждань я не бачив. Риси його обличчя були прибрані, немов меблі в гостьовій кімнаті після від'їзду гостя. Мені здавалося, ніби я вже не раз бачив його мертвим, бо все було знайомим.

Новою була тільки навколишня атмосфера, нова своєю прикрістю. Новою була гнітюча кімната, навпроти вікон були, мабуть, вікна інших людей. Новим було те, що вряди-годи заходила Сіверсен і нічого не робила. Сіверсен постаріла. Потім я мав снідати. Про сніданок мені доповідали кілька разів. Цього дня мені геть не хотілося снідати. Я не збагнув, що мене просто хотіли вивести з кімнати; зрештою, оскільки я не йшов, Сіверсен чомусь сказала, що пришили лікарі. Я не розумів навіщо.

– Тут ще треба щось зробити, – відповіла Сіверсен і пильно подивилася на мене червоними очима. Потім зайшли, трохи кваплячись, два добродії: лікарі. Перший одним рухом нагнув голову, немов мав роги й хотів вигнати нас, щоб здалеку придивлятися до нас понад скельцями окулярів: спершу до Сіверсен, а потім до мене. Потім уклонився зі студентською офіційністю.

– Пан єгермейстер мав ще одне бажання, – проказав він точнісінько так, як і зайшов до кімнати, і я знову мав відчуття, що він квапиться. Якимсь чином я спонукав його підняти голову і глянути крізь скельця. Його колега був огрядним тонкошкірим білявим чоловіком, і мені спало на думку, що його можна легко примусити зашарітися. Далі виникла пауза. Дивно, що єгермейстер навіть тепер мав бажання.

Я несамохіть знову поглянув на гарне, симетричне обличчя. І одразу збагнув, що він прагнув упевненості. Власне, її він прагнув завжди. Тепер він мав отримати її.

– Ви присутні на перфорації серця, будь ласка.

Я нахилився й відступив назад. Обидва лікарі одночасно нагнулися й одразу почали радитися з приводу своєї роботи. Хтось уже відсунув свічки. Але старший ступив до мене ще кілька кроків. Наблизившись, простер руку, щоб не долати решту відстані, й неприязно глянув на мене.

– Немає потреби, – проказав він, – тобто я маю на увазі, що, мабуть, було б краще, якби ви…

Зі своїми ощадливими і поквапними рухами він видався мені зневажливим і зужитим. Я знову вклонився, невідомо чому я вклонявся раз по раз.

– Дякую, – коротко мовив я. – Я не заважатиму.

Я знав, що зможу витримати і немає ніякої причини уникати цього видовища. Так треба. В цьому, напевне, був сенс усього. Крім того, я ще ніколи не бачив, щоб комусь пробивали груди. Мені видавалося, що було б нерозумно відмовлятися від такої невимушеної та безперечної нагоди збагатитися досвідом. У розчарування я, власне, тоді вже не вірив, тож не мав чого боятися.

Ні, ні, людина нічого не здатна уявити собі у світі, навіть чогось найменшого. Адже все складається з такої сили окремих деталей, що їх годі передбачити. У витворах уяви людина переступає їх і не помічає, що їх бракує, бо ж вона квапиться. А дійсність набагато повільніша й невимовно докладніша.

Хто, скажімо, думав про цей опір. Тільки-но розкрили широкі й високі груди, квапливий чоловічок уже знайшов потрібне місце. Але швидко приставлений інструмент не заходив усередину. Я мав відчуття, ніби час раптом зник із кімнати. Ми опинилися, немов на картині. Але потім час пробився тихим, ковзким шумом і знову був тут, побільшений, але немов зужитий. Одразу десь почувся удар. Я ще ніколи не чув такого удару – теплого, закритого подвійного удару. Слух передавав звук далі, й водночас я побачив, як б'є лікар. Але минула хвилина, перше ніж обидва враження поєдналися в мені. Отож, отож, думав я, тепер він уже пробився. Удар, якщо зважити на його темп, видавався майже зловтішним.