Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Позаду людей тиснулися масивні речі зі старого будинку, багато й занадто близько. Важке родинне срібло блищало й вигиналося, наче бачене крізь лупу. Батько здивовано озирався.

– Мати нюхає, – пояснила Віра Шулін позаду нього, – і тоді ми всі повинні мовчати, бо вона нюхає вухами, – а сама при цьому стояла, високо піднявши брови, пильна і вся перетворена в нюх.

Шуліни після пожежі стали трохи дивними. В тісних, перегрітих кімнатах щомиті з'являвся якийсь запах, до нього принюхувались, а потім кожен казав свою думку. Зоя впевнено клопоталася коло печі, а граф ходив навколо, стояв якусь мить у кожному кутку й чекав. «Не тут», – казав він потім. Графиня підвелась і не знала, де нюхати. Батько повільно обернувся навколо себе, неначе той запах був десь позаду. Маркіза, одразу збагнувши, що запах огидний, тримала хусточку перед обличчям і поглядала з одного на іншого, немов запитуючи, чи розвіявся він. «Тут, тут!» – від часу до часу гукала Віра, наче піймала його. Після кожного слова навколо наставала дивовижна тиша. Я й сам почав ревно принюхуватись. Але мене одразу (чи то від жару в кімнаті, чи то від надміру близького світла) вперше в моєму житті опанував страх перед привидами. Мені стало очевидним: ці всі безперечно дорослі люди, які щойно розмовляли і сміялися, зігнувшись, ходили по колу й переймалися чимсь невидним; призналися, що є те, чого вони не бачать. Було страшно, що воно сильніше за них усіх.

Мій страх наростав. Мені здавалося, ніби те, чого вони шукають, раптом може накинутись на мене, наче висип, і тоді вони побачать його й показуватимуть на мене. У відчаї я дивився на татап. Вона якось дивно поглядала перед собою, і я подумав, що вона чекає мене. Тільки-но я підійшов до неї й відчув, як вона тремтить, то вже знав, що будинок тепер знову гине.

– Мальте, боягузе! – почувся десь сміх. То був Вірин голос. Але ми й далі горнулись одне до одного і переживали той страх разом. Отож ми й сиділи отак, татап і я, аж поки будинок загинув остаточно.

Найбагатшими на майже незбагненний досвід були все-таки дні народження. Ти вже знав, що життя тішиться тим, що зрівнює всіх, але цього дня ти прокидався з правом на радість, у якому годі сумніватися. Мабуть, усвідомлення цього права формується дуже рано, за часів, коли ти хапаєшся геть за все і геть усе отримуєш і коли завдяки інтенсивності панівного даної миті бажання непомильна сила уяви дає тобі те, на чому ти саме тепер зосередився.

А потім ураз приходять ті дивні дні народження, коли ти, з уже міцно вкоріненим усвідомленням цього права, бачиш, що інші трохи невпевнені. Тобі хотілося б, щоб тебе одягли, як і раніше, а потім відбувалось усе наступне. Але, тільки-но ти прокидаєшся, хтось кричить за дверима, що торта ще немає, або ж чути, як щось розбилося, коли десь поряд розставляли на столі подарунки; або хтось заходить і не зачиняє дверей, тож видно все ще до того, як імениннику дозволять подивитися. Це мить, коли в тобі відбувається немов операція. Коротке, страшенно болюче втручання. Але рука, що здійснює його, вправна й міцна. Операція вже минула. Збагнувши це, ти вже не думаєш про себе: адже треба рятувати день народження, придивлятись до інших, запобігати їхнім помилкам, зміцнювати їхню думку, що вони чудово все виконують. Але вони не полегшують іменинникові цього завдання. Виявляється, вони безпрецедентно незграбні, майже дурні. Вони доводять це тим, що приходять із якимсь пакунком, призначеним не тобі; ти вибігаєш їм назустріч і одразу змушений удавати, ніби просто вибіг у кімнату, щоб трохи розім'ятися, без певної мети. Вони прагнуть здивувати тебе і виймають із недбало вдаваним чеканням останній шар обгорток у коробці для іграшки, де далі немає нічого, крім стружок, і тобі треба заспокоїти їх. Або, якщо це механічна іграшка, перекрутять пружину в подарунку під час першого накручування. Тож краще повправлятися заздалегідь і непомітно підштовхнути ногою перекручену мишку або щось подібне до неї; отак можна часто обдурити дорослих і вберегти їх від ганьби.

Зрештою ти робиш це все, як вимагають від тебе, хоч і без блиску. Талант, власне, потрібний тільки тоді, коли люди завдавали собі клопоту й несли тобі, поважні й добродушні, радість, а ти ще здалеку бачив, що та радість призначена комусь іншому, радість абсолютно чужа, і ти навіть не знаєш нікого, кому б пасувала ця радість, така-бо вона страхітливо чужа.

Уміли розповідати, і то по-справжньому, мабуть, ще до мене. Адже я ніколи не чув ніяких розповідей. Тоді, коли Абелоне розмовляла зі мною про материні молоді літа, виявилося, що вона не вміє розповідати. А от старий граф Браге, мабуть, ще вмів розповідати. Я запишу, що вона знала про ті часи.