Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Ще раз передумавши геть усе, від початку аж до кінця, хоч який він короткий, народ зажадав побачити свого короля і нарешті побачив – безпорадного. Але народ зрадів, як побачив, збагнув, що це король – тихий і терплячий чоловік, який тут тільки підтверджує думку: Господь дбає про нього у своєму запізнілому нетерпінні. В такі світлі миті на балконі палацу Сен-Поль король, напевне, здогадувався про свій потаємний шлях: він згадав день Розбеке, коли його дядько герцог Бері взяв його за руку, щоб показати результат своєї першої вправної перемоги; того напрочуд довгого і ясного листопадового дня він озирав простолюд Генту, що задушився, сам створивши тісняву, бо нападали на нього зусібіч. Переплетені, мов страхітливий мозок, захисники лежали там купами, в які збилися самі, щоб стояти щільною лавою. Просто бракувало повітря, коли ти бачив там і там їхні здушені обличчя; мимоволі наверталася думка, що повітря далеко відвіяло від цих ще стоячих у тісняві трупів, коли раптом пурхнуло в небо так багато охоплених відчаєм душ.

Цю сцену вкарбували йому в пам'ять як початок його слави. Й він забув її. Тоді то був тріумф смерті, а тепер, коли перед очима всіх він стояв на кволих ногах, діялась містерія любові. Тоді на обличчях інших він бачив, що те бойовище, хоч яке страхітливе, ще можна збагнути. А містерію годі збагнути, вона не менш дивовижна, ніж олень із золотим ланцюжком на шиї в Сенліському лісі. Тільки тепер він сам став видовищем, а решта занурились у споглядання. Він не сумнівався, що вони затамували віддих і сповнені тих самих незмірних сподівань, які колись замолоду заполонили йому душу в день полювання, коли поміж гілля глянули на нього спокійні очі. Таємниця побаченого охопила всю його лагідну постать, він не ворушився, боячись загинути; легенький усміх на його широкому простому обличчі набув природної тривалості, мов у скам'янілого святого, й не заважав йому. Отак він стояв, і то була одна з тих митей, у які вбирається вічність. Юрба насилу витримувала. Покріплена нагромадженою й невичерпно збільшеною втіхою, вона пронизала тишу радісним криком. Але вгорі на балконі стояв тільки Жувеналь Дезюрсен, і він, коли стишився гомін, ознаймив, що король поїхав на вулицю Сен-Дені до Братства Христових мук, щоб подивитися містерії.

У такі дні короля виповнював лагідний настрій. Якби тоді якийсь художник шукав образу для сцен райського життя, то не знайшов би взірця, довершенішого за постать тихого короля, що горбився в одному з високих вікон Лувру. Він гортав книжечку Кристини Пізанської, що мала назву «Шлях довгого навчання» й була присвячена йому. Він не читав учених полемічних промов, виголошених в алегоричному парламенті, який заповзявся знайти володаря, гідного керувати світом. Книжка завжди розгорталася перед ним на найпростішому місці: там, де йшлося про серце, що тринадцять років, немов колба над вогнем скорботи, лише дистилювало гірку воду очей; він збагнув, що справжня втіха починається тільки тоді, коли щастя вже проминуло й скінчилося назавжди. Ніщо не було для нього дорожчим за цю розраду. Поки його погляд начебто обіймав міст поодаль, він із тим серцем, натхненим Кумською сивілою, полюбляв виходити на шлях і дивитися на тодішній світ: на збурунене море, вежі чужих міст, стримані натиском далечіні, екстатичну самотність нагромаджених гір і досліджуване з боязливим сумнівом небо, що затягувалось, як живчик у немовляти.

Та коли хтось заходив, король лякався, і його дух повільно каламутився. Він дозволяв відвести себе од вікна, дозволяв, щоб йому давали якусь роботу. Йому прищепили звичку годинами роздивлятися книжки з малюнками, й він був задоволений, хоч і нарікав, що, гортаючи, ніколи не може бачити одразу кілька малюнків, а самі вони цупко тримаються у фоліантах, тож їх і переставити не можна. Тоді хтось і згадав про гру в карти, вже давно поглинуту забуттям, і дуже догодив королю, коли приніс їх, королю страшенно припали до серця яскраві шматки картону, які можна перекладати і які мали на собі докладні зображення. Поки гра в карти знову входила в моду серед придворних, король сидів у своїй бібліотеці й грав сам. Ось він щойно поклав поряд двох королів, і так само й Господь звів нещодавно його та імператора Венцеля; інколи вмирала дама, і тоді він клав на неї чирвового туза, що правив бідоласі за нагробок. Його не дивувало, що в цій грі було багато пап; він ставив Рим на тому краї столу, а праворуч від себе – Авіньйон. Рим був йому байдужий, із якоїсь причини він уявляв його собі круглим і більше не думав про нього. Проте Авіньйон він знав. Тільки-но король думав про це місто, пам'ять відтворювала йому високий замкнений палац і перенапружувалася. Він заплющував очі й був змушений тамувати віддих. Він боявся, що вночі йому присняться лихі сни.