Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Якби ми мали театр, чи стояла б там ти, трагічна, завжди така маленька, оголена і беззахисна перед тими, які задовольняють свою пусту цікавість видовищем твоїх мук? Ти, несказанно зворушлива, передбачала реальність своїх мук ще тоді у Вероні, коли ти, ще майже дитина, грала в театр і тримала перед собою чисті троянди, немов замаскований фасад, який мав ще більше приховати тебе.

Звісно, правда, що ти була дитиною акторів, тож коли твої батько-мати виступали, вони хотіли, щоб їх бачили, але ти не вдалася в свою рідню. Для тебе професія актриси мала стати тим, чим для Маріанни Алькофорадо було чернецтво, хоча вона й не здогадувалася про це: маскуванням, досить щільним і тривким, щоб бути за ним нестримно злиденною, і то переконливо, як блаженні, що блаженні невидимо. В усіх містах, де ти виступала, вони описують твої жести, але не розуміють, як ти, день у день безнадійніше, щоразу уявляла собі, ніби вони приховують тебе. Ти тримаєш свої коси, руки, щось непрозоре перед світлом, яке просвічує їх. Ти хухала на все прозоре, ти зменшувалася, ти ховалася, як ховаються діти, а потім видавала короткий, щасливий вигук, бо тебе мав би шукати хіба що янгол. Але потім ти обережно визирала, і не було жодного сумніву, що тебе бачили весь час – усі в тому огидному, пустому, окатому просторі: тебе, тебе, тебе і нікого іншого!

Тобі спадає на думку руку простягти їм назустріч і скласти пальці, щоб ніхто не зурочив тебе. Тобі хочеться відвернути від них обличчя, за яке вони шарпають. Тобі спадає на думку стати собою. Твоїм партнерам на сцені бракує мужності, немов їх замкнули з пантерою, вони тиснуться до лаштунків та виголошують, що треба, і то тільки на те, щоб не дратувати тебе. Але ти тягнеш їх наперед, розставляєш їх і ставишся до них як до справжніх. Двері, що нікуди не ведуть, ошукані завіси, предмети, які мають тільки фасад, – це все суперечило тобі. Ти відчуваєш, як твоє серце ненастанно підноситься до незмірної дійсності, і, перелякана, знову намагаєшся відірвати від себе погляди, наче довгі нитки бабиного літа. Але глядачі вже вибухають схваленням у своєму страхові перед крайнощами: немов щоб останньої миті відвернути від себе те, що змусило б їх змінити своє життя.

Кохані живуть серед труднощів і небезпеки. Ох, тільки б вони подолали себе і стали люблячими. Навколо люблячих – чиста безпека. Ніхто вже їх не підозрює, і вони вже не здатні зрадити себе. Таємниця в них уже зцілилася і ціла, вони виспівують її всю, немов солов'ї, тут немає частин. Вони оплакують одного, але їх підтримує вся природа: це плач по вічному. Вони біжать за втраченим, але вже після перших кроків наздоганяють його, і перед ними тепер тільки Бог. Їхня легенда – це легенда про Бібліду, що бігла за Кавном аж до Лікії. Порив серця гнав її його слідом через різні країни, і зрештою знесилилась вона, але така палка була її пристрасть, що, загинувши, по той бік смерті, нестримна, відродилась вона як нестримне джерело.

А хіба не стала джерелом у своїй душі й португалка? А ти, Елоїзо? І всі ви, люблячі, чий плач долинув до нас: Гаспара Стампа, графиня де Діе і Клара д'Андузе; Луїза Лабе, Марселіна Деборд, Еліза Меркер? Але ти, бідолашна минуща Аїссе, ти вже вагаєшся і подаєшся. Втомлена Жулі Леспінас. Невтішна сага щасливого парку: Марія-Анна де Клермон.

Я й зараз виразно пам'ятаю, як колись удома я знайшов футляр від якоїсь прикраси: він був завбільшки в дві долоні, скидався на віяло і мав кайму з квітів, витиснену на темно-зеленому сап'яні. Я розгорнув його: він був порожній. Тепер, коли збігло так багато часу, я вже можу казати так. Але тоді, розкривши його, я тільки побачив, із чого складалася та порожнеча: з оксамиту, з невеличкого пагорба світлого, вже не свіжого оксамиту, з канавки для прикраси, що через дрібку смутку світлішала, порожніла, а потім губилася. Таке видовище можна витримати лише мить. А для коханих, що лишилися самотні, мабуть, так воно завжди.

Погортайте назад свої щоденники. Хіба навесні не настає неодмінно пора, коли рік, що почався, підступає до вас, наче докір? У вас був потяг до радості, і все-таки, виходячи на простір свободи, там, надворі, постає відчуження в повітрі, і ви ступаєте вже невпевнено, немов на хиткому кораблі. Починається сад, а ви (атож, ви) тягнете сюди зиму і минулий рік; для вас у щонайкращому разі це тільки продовження. Поки ви чекаєте, щоб і ваша душа стала садом, ви раптом відчуваєте тягар своїх членів і щось на кшталт провісників хвороби пронизує ваше щире передчуття. Ви скидаєте все на занадто легкий одяг, накидаєте шаль на плечі й біжите до кінця алеї і там із серцем, що аж калатає, стоїте на широкій площі, прагнучи досягти єдності з усім. Але заспівав птах, він був самотній і заперечив вам. Ох, невже краще було б померти?