Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Цим я і закінчую свій розділ про розділи, який уважаю кращим в усій моїй книзі; і, повірте моєму слову, всякий, хто її прочитає, так же плідно використає свій час, як на товчення води в ступі.

– Цим ми все поправимо, – сказав батько, спускаючи з майданчика ногу на першу сходинку. – Адже Трісмегіст, – вів далі батько, ставлячи ногу на попереднє місце і звертаючись до дядька Тобі, – був найбільшим (Тобі) зі смертних – він був найвеличнішим царем – найбільшим законодавцем – найбільшим філософом – найбільшим первосвящеником. – І інженером, – сказав дядько Тобі.

– Авжеж, – сказав батько.

– Ну як почувається ваша пані? – крикнув батько, знову спускаючи з майданчика ногу на ту ж сходинку і звертаючись до Сузанни, що проходила внизу, біля сходів, із величезною подушкою для шпильок у руці. – Як почувається ваша пані? – Добре, – мовила Сузанна, не поглянувши нагору і не зупиняючись, – краще й чекати не можна. – От дурень! – вигукнув батько, знову поставивши ногу на попереднє місце, – адже хоч як би йшли справи, завжди отримаєш цю саму відповідь. – А як дитина, скажіть? – Ніякої відповіді. – А де лікар Слоп? – вів далі батько, підвищивши голос і перегнувшись через перила. – Сузанна вже його не чула.

– З усіх загадок подружнього життя, – сказав батько, переходячи на інший бік майданчика, щоб притулитися до стіни при викладі своєї думки дядькові Тобі, – з усіх головоломних загадок шлюбу, – а повірте, брате Тобі, він завалений такою купою ослячої поклажі, що всьому ослячому стаду Іова нести її було б не до снаги, – немає заплутанішої, ніж та – що ледве тільки у хазяйки будинку починаються пологи, як уся жіноча прислуга, від її камеристки до вигрібальниці попелу, виростає на цілий дюйм і напускає поважність на цей єдиний дюйм більше, ніж на решту своїх дюймів, разом узятих.

– А я гадаю, – заперечив дядько Тобі, – що скоріше ми стаємо на дюйм нижчими. – Коли я зустрічаю жінку, яка очікує дитину, – зі мною завжди так буває. – Важкий тягар доводиться нести цій половині роду людського, брате Шенді, – сказав дядько Тобі. – Так, жахливий тягар покладений на жінок, – продовжував він, хитаючи головою. – О, так, так, неприємна це річ, – сказав батько, теж хитаючи головою, – але, певно, ніколи ще, відколи похитування головою ввійшло до звичаю, дві голови не хиталися в один час, спільно, через такі різні спонукання.

Боже благослови (Чорт забирай) їх усіх, – мовили, кожен до себе, дядько Тобі й мій батько.

– Гей – ти, носію! – ось тобі шість пенсів – сходи-но в цю книжкову крамницю і виклич до мене критика, який нині в силі. Я охоче дам будь-якому з них крону, якщо він допоможе мені своїм мистецтвом звести батька й дядька Тобі зі сходів і вкласти їх у ліжко.

– Пора, давно пора; адже якщо не брати до уваги короткої дрімоти, що їх опанувала в той час, як Трім протикав кочергою ботфорти, – і яка, доречно зауважити, не принесла батькові ніякої користі через скрипучі дверні завіси, – вони жодного разу не стулили очей протягом дев’яти годин, відколи Обадія ввів у задню вітальню забризканого грязюкою лікаря Слопа.

Якби кожний день мого життя виявився таким же клопітливим, як цей, – і зажадав… – Постійте.

Перш ніж закінчити цю фразу, я хочу зробити зауваження з приводу химерності моїх взаємин із читачем в обстановці, що склалася зараз, – зауваження, яке абсолютно непридатне ні до жодного біографа із сотворіння світу, окрім мене, – і, я гадаю, так і залишиться ні до кого незастосовним довіку, – ось чому, хоча б тільки заради своєї новизни, воно заслуговує на увагу ваших милостей.

У поточному місяці я став на цілий рік старший, ніж був у цей же час дванадцять місяців тому; а оскільки, ви бачите, я добувся вже майже до середини мого четвертого тому – і все ще не можу вибратися з першого дня мого життя – то звідси очевидно, що зараз мені належить описати на триста шістдесят чотири дні життя більше, ніж у той час, коли я вперше узяв перо в руки; отже, замість того щоб, подібно до звичайних письменників, рухатися вперед зі своєю роботою в міру її виконання, – я, навпаки, відкинутий на вказане число томів назад. – Отже, якби кожний день мого життя виявився таким же клопітливим, як цей… – А чом би йому не виявитися таким? – і події разом із думками зажадали б такого ж ґрунтовного опису… – А з якої речі мені їх урізáти? – те, оскільки при такому розрахунку я б жив у триста шістдесят чотири рази скоріше, ніж устигав би записувати моє життя. – Звідси неминуче випливає, з дозволу ваших милостей, що чим більше я пишу, тим більше мені належить писати – і, отже, чим більше ваші милості бажатимуть читати, тим більше вашим милостям належить читати.