Лоренс Стерн: Трістрам Шенді

ніколи ще бідолаха-письменник не покладав менше надій на свою присвяту, ніж покладаю я; адже вона написана в глухому кутку нашого королівства, у відлюдному будинку під солом’яним дахом, де я живу в постійних зусиллях веселістю захистити себе від нездужань, спричинених поганим здоров’ям, та інших життєвих зол, твердо переконаний, що кожного разу, коли ми всміхаємось, а тим більше коли сміємося, – усмішка наша та сміх дещо додають до недовгого нашого життя.

Уклінно прошу вас, сер, зробити цій книзі честь, узявши її (не під захист свій, вона сама за себе постоїть, але) з собою в село, і якщо мені коли-небудь доведеться почути, що там вона викликала у вас усмішку, або можна буде припустити, що у скрутну хвилину вона вас розважила, я вважатиму себе таким же щасливим, як міністр, або, можливо, навіть щасливішим за всіх міністрів (за одним тільки винятком), про яких я коли-небудь читав або чув.

Я бажав би, щоб мій батько або мати, а то і обоє вони разом, – адже обов’язок цей лежав однаково на них обох, – розміркували над тим, що вони роблять у той час, коли вони мене зачинали. Якби вони належним чином подумали, наскільки багато що залежить від того, чим вони тоді були зайняті, – і що справа тут не лише в народженні розумної істоти, але що, ймовірно, її щаслива статура і темперамент, можливо, її здібності й сам склад її розуму – і навіть, звідки знати, доля всього її роду – визначаються їх власною натурою та самопочуттям – якби вони, належним чином усе це зваживши і обдумавши, відповідно вчинили, – то, я твердо переконаний, я посідав би зовсім інше становище у суспільстві, ніж те, в якому читач, імовірно, мене побачить. Дійсно, добрі люди, це зовсім не така маловажна річ, як багато хто з вас думає; всі ви, вважаю, чули про життєві духи, [3] У ХVІІІ ст. «життєві духи» розуміли як дуже тонку, майже духовну рідину (її ж називали нервовим соком), яка виробляється у головному мозку із крові, яка туди доходить, а нерви доставляють її до усіх частин людського тіла, тим самим викликаючи у ньому чуття, рух і зростання. про те, як вони передаються від батька до сина, і т. ін. і т. ін. – і багато що інше з цього приводу. Так от, повірте моєму слову, дев’ять десятих розумних речей і дурощів, які творяться людиною, дев’ять десятих її успіхів і невдач на цьому світі залежать від рухів і діяльності названих духів, від різноманітних шляхів і напрямів, по яких ви їх посилаєте, так що, коли їх пущено в хід, – правильно чи неправильно, байдуже, – вони в сум’ятті мчать уперед, як очманілі, і, рухаючись знову і знову по одному і тому ж шляху, швидко перетворюють його на второвану дорогу, рівну і гладеньку, як садова алея, з якої, коли вони до неї звикнуть, сам біс часом не в силах їх збити.

– Послухайте, любий, – мовила моя мати, – ви не забули завести годинник? – Господи Боже! – вигукнув батько спересердя, прагнучи в той же час приглушити свій голос, – чи бувало коли-небудь від створення світу, щоб жінка перебивала чоловіка таким безглуздим запитанням? – Що ж, скажіть, мав на увазі ваш батечко? – Нічого.

– Але я нічогісінько не бачу ні хорошого, ні поганого в цьому запитанні. – Але дозвольте вам сказати, сер, що воно щонайменше було надзвичайно недоречним, – тому що розігнало і розсіяло життєвих духів, обов’язком яких було супроводжувати ГОМУНКУЛА, йдучи з ним рука в руку, щоб у цілості доставити до місця, призначеного для його прийому.

Гомункул , сер, хоч би в якому жалюгідному та смішному світлі він не уявлявся в наше легковажне століття поглядам дурості й упередження, – на погляд розуму, за наукового підходу до справи, визнається істотою , захищеною правами, що належать їй. – Філософи мізерно малого, які, до речі сказати, мають найбільш широкі уми (отже душа їх обернена пропорційна їх інтересам), неспростовно нам доводять, що гомункул