Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Так от, дорогий братику, – вів далі батько, переходячи до суті питання й надавши вказівному пальцю попереднього положення, – якби син мій з’явився на світ благополучно, не будучи знівечений у такій дорогоцінній частині свого тіла, – то, хоч якою навіженою та химерною може здатися світу моя думка про християнські імена та про той магічний вплив, який хороші або погані імена неминуче роблять на наш характер і на нашу поведінку, – небо свідок! я в найпалкіших побажаннях благоденства моїй дитині ніколи не побажав би більшого, ніж увінчати голову її славою та честю, якими осяяли б її імена Джордж або Едвард .

– Але на жаль! – продовжував батько, – оскільки з ним трапилося найбільше із зол – я мушу нейтралізувати і знищити його найбільшим благом.

– Я маю намір охрестити його Трісмегістом, братику. – Бажаю, щоб це здобуло дію, – відповідав дядько Тобі, встаючи з крісла.

– Який розділ про випадковості, – сказав батько, оглядаючись на перший майданчик, коли спускався з дядьком Тобі по сходах, – який довгий розділ про випадковості розгортають перед нами події, що відбуваються на світі! Візьміть перо та чорнило, братику Тобі, й ретельно обчисліть… – Я тямлю в обчисленнях не більше, ніж ось ця балясина, – сказав дядько Тобі (розмахнувшись на неї милицею, але влучивши батькові просто в ногу, по гомілковій кістці). – Було сто шансів проти одного, – вигукнув дядько Тобі. – А я гадав, – мовив батько (потираючи ногу), – що ви нічого не розумієте в обчисленнях, братику Тобі. – Це проста випадковість, – сказав дядько Тобі. – Ще одна на додачу до довгого розділу, – відповів батько.

Дві такі вдалих відповіді відразу вгамували біль у нозі батька – добре, що так вийшло, – (знову випадковість!) – інакше й до цього дня ніхто б не дізнався, що, власне, мав намір обчислити мій батько; вгадати це не було жодного шансу. – Ах, як вдало склався в мене несподівано розділ про випадковості! Адже він позбавив мене необхідності писати про це особливий розділ, коли у мене і без того досить клопоту. – Хіба не пообіцяв я читачам розділ про вузли? два розділи про те, з якого кінця слід підступати до жінок? розділ про вуса? розділ про бажання? – розділ про носи? – Ні, одну обіцянку я виконав – розділ про соромливість дядька Тобі. Я не згадую розділу про розділи, який збираюся закінчити перш, ніж ляжу спати. – Присягаюся вусами мого прадіда, я не впораюся і з половиною цієї роботи в поточному році.

– Візьміть перо і чорнило, брате Тобі, й ретельно обчисліть, – сказав батько. – Ставлю мільйон проти одного, що щипці акушера злощасним чином зачеплять і зруйнують не яку-небудь іншу частину тіла, а неодмінно ту, загибель якої зруйнує благополуччя нашої родини.

– Могло б статись і гірше, – заперечив дядько Тобі. – Не розумію, – сказав батько. – Припустимо, що підвернулося б стегно, – відповідав дядько Тобі, – як провіщав лікар Слоп.

Батько подумав півхвилини – подивився в землю – стукнув себе легенько вказівним пальцем по лобу —

– Вірно, – сказав він.

Ну чи не сором займати два розділи описом того, що сталося на сходах по дорозі з одного поверху на інший? Адже ми дісталися тільки першого майданчика, і до низу залишається ще аж п’ятнадцять сходинок; а оскільки батько і дядько Тобі в балакучому настрої, то, чого доброго, буде потрібно ще стільки ж розділів, скільки сходинок. – Будь-що-будь, сер, я тут нічого не можу поробити, така вже моя доля. – Мені несподівано приходить думка: – опусти завісу, Шенді, – я опускаю. – Проведи тут лінію по паперу, Трістраме, – я провожу, – і гайда за наступний розділ.

До біса всяке інше правило, яким я став би керуватися в цій справі, – якби воно в мене було – то, позаяк я роблю все без усяких правил, – я б його зім’яв і порвав на шмаття, а потім кинув би у вогонь. – Ви скажете, я погарячкував? Так, і є через що – гарненька справа! Як по-вашому: людина має підкорятися правилам – чи правила людині?

А оскільки, нехай буде вам відомо, це мій розділ про розділи, який я обіцяв написати перед тим, як піду спати, то я вважаю за обов’язок заспокоїти перед сном свою совість, негайно повідавши світу все, що я про це знаю. Адже це ж удесятеро краще, ніж повчальним тоном, красуючись солодкомовною мудрістю, почати розповідати історію смаженого коня, – розділи дають розуму передих – приходять на допомогу уяві – діють на неї – і в творі такої драматичної складки такі ж потрібні, як зміна картин на сцені, – і ще п’ять десятків таких же холодних аргументів, здатних абсолютно загасити вогонь, на якому згаданий кінь смажиться. – О, щоб це осягнути, тобто роздмухати вогонь на жертовнику Діани, – вам треба прочитати Лонгина – прочитати до кінця. – Якщо ви ні на йоту не порозумнішаєте, прочитавши його перший раз, – не лякайтеся – перечитайте знову. – Авіценна [200]і Ліцетус сорок разів прочитали метафізику Аристотеля від дошки до дошки, і все-таки не зрозуміли в ній жодного слова. – Але помітьте, які це мало наслідки. – Авіценна зробився відчайдушним письменником в усіх видах писання – і писав книги de omnі re scrіbіlі, [201]а що стосується Ліцетуса (Фортуніо), то він хоча і народився, як усім відомо, недоноском, [202]зростом не більше п’яти з половиною дюймів, досяг проте в літературі такої вражаючої висоти, що написав книгу такої ж довжини, як він сам, – учені знають, що я маю на увазі його Гонопсихантропологію, про походження людської душі.