Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Яка прекрасна тема!

І все-таки, хоч вона і прекрасна, я взявся б скоріше і з більшим успіхом написати десяток розділів про ґудзикові петлі, ніж один-єдиний розділ про сон.

Ґудзикові петлі! – є щось збадьорливе тільки в думці про них – і повірте мені, коли я серед них опинюсь…

– Ви, панове з широкими бородами, – напускайте на себе скільки завгодно поважності – вже я потішуся моїми петлями – я їх усіх приберу до рук – це непорушена тема – я не наткнуся тут ні на чию мудрість і ні на чиї красиві фрази.

А що стосується сну – то, ще не приступивши до нього, я знаю, що нічого в мене не вийде, – я не майстер на красиві фрази, по-перше, – а по-друге, хоч убий, не можу надати важливого вигляду такій негодящій темі, розповівши світу – сон, мовляв, притулок нещасних – звільнення тих, що знемагають у в’язницях, – пухова подушка тих, що зневірилися, вибилися з сил і убиті горем; не міг би я також почати з брехливого твердження, ніби з усіх приємних відправлень нашого єства, якими Творець, по великій його добрості, винагородив нас за страждання, якими нас карає його правосуддя і його зволення, – сон найголовніший (я знаю задоволення, що вдесятеро його перевершують); чи яке для людини щастя в тому, що коли вона лягає на спину після тривог і хвилювань трудового дня, душа її так у ній розташовується, що, хоч куди б вона поглянула, скрізь над нею простилається спокійне та ясне небо – ніякі бажання – ніякі страхи – ніякі сумніви не потьмарюють повітря – і немає такої прикрості ні у минулому, ні в сьогоденні, ні в майбутньому, яку уява не могла б без зусиль обійти в цьому солодкому притулку.

– «Нехай Бог благословить, – сказав Санчо Панса, – людину, яка перша придумала річ, звану сном, – вона вас закутує як плащем з голови до ніг». У цих словах для мене міститься більше і вони говорять моєму серцю і почуттям красномовніше, ніж усі дисертації на цю тему, вичавлені з голів учених, узяті разом.

Звідси, одначе, не випливає, щоб я цілком відкидав судження про сон Монтеня – з певного погляду, вони чудові – (цитую напам’ять).

Ми насолоджуємося сном, як і іншими задоволеннями, – говорить він, – не смакуючи його і не відчуваючи, як він протікає і випаровується. – Нам би потрібно було вивчати його і роздумувати над ним, щоб скласти належну подяку тому, хто нам його дарує. – З цією метою я наказую турбувати себе під час сну, щоб отримати від нього повніше та глибше задоволення. – І все-таки, – говорить він далі, – мало я бачу людей, які вміли б, коли треба, так без нього обходитись, як я; тіло моє здатне до тривалого та сильного напруження, аби воно не було різким і раптовим, – останнім часом я уникаю всяких різких фізичних вправ – ходьба пішки ніколи мене не стомлює – але з ранньої молодості я не люблю їздити в кареті по бруківці. Я полюбляю спати на жорсткому ліжку і сам, навіть без дружини. – Останні слова можуть збудити недовіру в читача – але згадайте: «La Vraіsemblance (як каже Бейль із приводу Ліцетуса) n’est pas toujours du côté de la Vеrіté»? [203]На цьому і покінчимо про сон.

– Якщо тільки дружина моя не запротестує, – брате Тобі, Трісмегіста одягнуть і принесуть до нас, поки ми тут снідаємо.

– Обадіє, йди, скажи Сузанні, щоб вона прийшла сюди.

– Тільки щойно, – відповів Обадія, – вона вибігла по сходах із плачем і риданням, ламаючи руки, немов над нею скоїлося велике нещастя. —

– Ну і місяць нас чекає, – сказав батько, відвертаючись від Обадії й задумливо дивлячись деякий час в обличчя дядькові Тобі, – диявольський нас чекає місяць, брате Тобі, – сказав батько, взявшись у боки і хитаючи головою: – вогонь, вода, жінки, вітер, – братику Тобі! – Мабуть, якесь нещастя, – мовив дядько Тобі. – Справжнє нещастя, – вигукнув батько, – стільки стихій, які ворогують між собою, зірвалося з ланцюга і чинить колотнечу в кожному куточку нашого будинку. – Мало користі, брате Тобі, сімейному спокою від нашого з вами самовладання, від того, що ми сидимо тут мовчки і нерухомо, – тоді як така буря лютує над нашою головою.

– У чому справа, Сузанно? – Охрестили дитя Трістрамом – і з пані моєю щойно була з цього приводу істерика. – Ні! – я тут не винна, – виправдовувалася Сузанна, – я йому сказала: Трістрамгіст.

– Пийте чай самі, братику Тобі, – сказав батько, знімаючи з гачка капелюх, – але наскільки звуки його голосу, наскільки всі його рухи несхожі були на те, що уявляє рядовий читач!

Бо він вимовив ці слова наймелодійнішим тоном – і зняв капелюх найграціознішим рухом тіла й руки, які коли-небудь приводила в гармонію і погоджувала між собою глибока скорбота.