Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Іди на мій лужок і поклич мені капрала Тріма, – сказав дядько Тобі Обадії, тільки-но батько покинув кімнату.

Коли нещастя з моїм носом так тяжко обрушилося на голову мого батька, – він у ту ж хвилину, як уже знає читач, піднявся нагору і кинувся на ліжко; на цій підставі читач, якщо він не має глибокого знання людської природи, схильний буде чекати від мого батька повторення таких же висхідних і низхідних рухів і після нещастя з моїм ім’ям; – ні.

Різна вага, вельмишановний пане, – і навіть різна упаковка двох прикростей однакової ваги – дуже істотно міняють нашу манеру переносити їх і з них виплутуватись. – Усього півгодини тому я (через гарячку та поспіх, властиві біднякові, який пише заради шматка хліби) кинув у вогонь, замість чернетки, біловий аркуш, щойно мною закінчений і ретельно переписаний.

У ту ж мить я зірвав із голови перуку і шпурнув її з усієї сили в стелю – щоправда, я потім упіймав її на льоту – але справу таким чином було зроблено; не знаю, чи могло що-небудь інше в природі принести мені відразу таке полегшення. Це вона, люб’язна богиня, в усіх таких дратівливих випадках викликає у нас, за допомогою раптового імпульсу, той чи інший поривчастий рух – або ж штовхає нас в те чи інше місце, кладе, невідомо чому, в те чи інше положення. – Але зауважте, мадам, ми живемо серед загадок і таємниць – найпростіші речі, що трапляються нам по шляху, мають темні сторони, в які не в змозі проникнути найгостріший зір; навіть найясніші та найпіднесеніші уми серед нас губляться і приходять у безвихідь майже перед кожною тріщиною в творах природи; таким чином, тут, як і в тисячі інших випадків, події набирають для нас напрямку, який ми хоча і не в змозі осмислити, – але з якого все ж отримуємо користь, з дозволу ваших милостей, – і цього з нас досить.

І ось, із теперішнім своїм горем батько ні в якому разі не міг би кинутися в ліжко – або понести його на верхній поверх, як нещодавнє, – він чинно вийшов із ним прогулятися до рибного ставка.

Навіть якби батько підпер голову рукою й цілу годину роздумував, який йому обрати шлях, – розум із усіма його розумовими здібностями і тоді не міг би вказати йому кращий вихід: у рибних ставках, сер, є щось – а що саме, надаю право відкрити будівельникам систем і очисникам ставків спільно, – в усякому разі, коли ви охоплені першим бурхливим поривом роздратування, є щось таке нез’ясовно заспокійливе в розміреній і чинній прогулянці до одного з таких ставків, що я часто дивувався, чому ні Піфагор, ні Платон, ні Солон, ні Лікург, ні Магомет і взагалі ніхто з ваших уславлених законодавців не залишив із цього приводу ніяких приписів.

– Ваша милість, – сказав Трім, зачинивши спочатку за собою двері у вітальню, – чули, я гадаю, про цей нещасний випадок. – О так, Тріме! – сказав дядько Тобі, – і він мене дуже засмучує. – Я теж сильно засмучений, – відповів Трім, – але я сподіваюся, ви мені повірите, ваша милість, що я в цьому зовсім не винен. – Ти – Тріме? – вигукнув дядько Тобі, ласкаво дивлячись йому в обличчя, – ні, це наробила дурниць Сузанна з молодшим священиком. – Чим же вони могли разом займатися, з дозволу вашої милості, в саду? – В коридорі, ти хочеш сказати, – заперечив дядько Тобі.

Зрозумівши, що він іде по хибному сліду, Трім промовчав і тільки низько вклонився. – Два нещастя, – сказав собі капрал, – це щонайменше вдвічі більше, ніж слід говорити за один раз; – про біду, яку наробила корова, що забралася в наші укріплення, можна буде доповісти його милості як-небудь потім. – Казуїстика і спритність Тріма, прикриті його низьким поклоном, запобігли всякій підозрі у дядька Тобі й він таким чином висловив те, що хотів сказати Тріму: – Що стосується мене, Тріме, то хоча я не бачу майже ніякої різниці, чи буде мій племінник називатися Трістрамом, чи Трісмегістом, – все-таки, оскільки брат мій бере те, що сталося, так близько до серця, Тріме, – я б охоче дав сто фунтів, аби лише цього не сталося. – Сто фунтів, ваша милість! – вигукнув Трім, – а я б не дав і вишневої кісточки. – Не дав би і я, Тріме, якби ця справа стосувалася мене, – сказав дядько Тобі, – але мій брат, із яким тут сперечатися неможливо, – стверджує, ніби від імен, які даються при хрещенні, залежить значно більше, ніж уявляють люди неосвічені, – від самого сотворіння світу, – каже він, – ніколи не було здійснено нічого великого або героїчного людиною, що носить ім’я Трістрам; він навіть стверджує, Тріме, що з таким ім’ям не можна бути ні вченим, ні мудрим, ні хоробрим. – Усе це вигадки, з дозволу вашої милості, – заперечив капрал, – коли полк називав мене Трімом, я бився анітрохи не гірше, ніж тоді, коли мене називали Джеймсом Батлером. – І про себе скажу, – мовив дядько Тобі, – хоч мені й совісно хвалитися, Тріме, – а все-таки, хоч би називався я навіть Александром, я б виконав під Намюром тільки свій обов’язок. – Суща правда, ваша милість! – вигукнув Трім, виступаючи на три кроки вперед, – хіба людина думає про своє ім’я, коли йде в атаку? – Або коли стоїть у траншеї, Тріме? – вигукнув дядько Тобі з рішучим виглядом. – Або коли кидається у пролом? – сказав Трім, просуваючись між двох стільців. – Або вривається у ворожі ряди? – вигукнув дядько, встаючи з місця і виставляючи вперед свою милицю, як спис. – Або перед взводом солдатів? – вигукнув Трім, тримаючи напоготів свою палицю, як рушницю. – Або коли він підіймається на гласис? – вигукнув дядько Тобі, розгарячившись і ставлячи ногу на табурет. —