Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Я заповів Тріму мій зелений лужок, – вигукнув дядько Тобі. – Батько всміхнувся. – Я заповів йому, крім того, пенсію, – вів далі дядько Тобі. – Батько спохмурнів.

– Ну, хіба час зараз, – пробурчав батько, – заводити мову про пенсіони та про гренадерів?

Коли дядько Тобі заговорив про гренадера, мій батько, – сказав я, – впав носом у ковдру, і так несподівано, немов дядько Тобі вбив його кулею; але я не додав, що й усі інші частини тіла мого батька миттєво знову зайняли разом з його носом первинне положення, точнісінько таке ж, як те, що вже було детально описано; таким чином, коли капрал Трім вийшов із кімнати і батько відчув бажання встати з ліжка, – йому для цього знадобилося знову виконати всі маленькі підготовчі рухи. Пози самі по собі ніщо, мадам, – важливий перехід від однієї пози до іншої: – подібно до підготовки і дозволу дисонансу в гармонію, він-то і становить усю суть.

Ось чому батько знову відстукав носком черевика по підлозі ту ж саму жигу – засунув нічний горщик іще глибше під ліжко – видав гм! – підвівся на лікті – і вже зібрався було звернутися до дядька Тобі – як, згадавши безуспішність своєї першої спроби в цій позі, – встав із ліжка і під час третього туру по кімнаті несподівано зупинився перед дядьком Тобі; уткнувши три перші пальці правої руки в долоню лівою і трохи нахилившись уперед, він звернувся до дядька з такими словами:

– Коли я роздумую, братику Тобі, про людину та вдивляюся в темні сторони її життя, що дає стільки приводів для занепокоєння, – коли я роздумую, як часто доводиться нам споживати хліб скорботи, уготований нам із колиски як наша частка спадку… – Я не отримав ніякого спадку, – мовив дядько Тобі, перебиваючи батька, – крім офіцерського патенту. – От тобі й на! – вигукнув батько. – А сто двадцять фунтів річного доходу, які відписав вам мій дядько? – Що б я без них робив? – заперечив дядько Тобі. – Це інше питання, – з досадою відповів батько. – Я кажу тільки, Тобі, коли пробіжиш список усіх прорахунків і сумних статей, якими так переобтяжено серце людське, просто дивуєшся, скільки все ж таки сил приховано в душі, що дозволяють їй усе це терпіти і стійко триматися проти напастей, до яких схильна наша природа. – Нам подає допомогу Всемогутній, – вигукнув дядько Тобі, молитовно складаючи руки і зводячи очі до неба, – власними силами ми б нічого не зробили, брате Шенді, – вартовий у дерев’яній будці міг би з таким же правом стверджувати, що він встоїть проти загону в п’ятдесят душ. – Нас підтримує єдино милосердя та допомога Всевишнього.

– Це означає розрубати вузол, замість того щоб розв’язати його, – сказав батько. – Але дозвольте мені, брате Тобі, ввести вас глибше в цю таємницю.

– Від щирого серця, – відповів дядько Тобі.

Батько зараз же прибрав ту позу, в якій Рафаель так майстерно написав Сократа на фресці «Афінська школа»; вам, як знавцеві, напевно, відомо, що ця чудово продумана поза передає навіть властиву Сократу манеру здійснювати доведення, – філософ тримає вказівний палець лівої руки між вказівним і великим пальцями правої, неначе кажучи вільнодумцеві, якого він переконує відмовитися від своїх помилок: – «Ти погоджуєшся зі мною в цьому – і в цьому; а про це і про це я тебе не запитую – це сам собою логічний наслідок».

Так стояв мій батько, міцно затиснувши вказівний палець лівої руки між великим і вказівним пальцями правої та переконуючи логічними аргументами дядька Тобі, що сидів у старому кріслі, оббитому матерією в брижі та бахромою з різнобарвними вовняними помпонами. – О Гаррі! яку прекрасну сцену створив би з цього твій дивовижний талант! і з яким задоволенням я написав би іншу таку ж, аби скористатися твоїм безсмертям і під його покривом забезпечити безсмертя також і собі.

– Хоча людина найдивовижніша з усіх екіпажів, – сказав батько, – вона в той же час настільки неміцна і так ненадійно збита, що раптові поштовхи і суворий струс, яких вона неминуче зазнає по вибоїстій своїй дорозі, перевертали б її й розвалювали по десять раз на день, – коли б не було в нас, брате Тобі, однієї прихованої ресори. – Ресорою цією, я вважаю, – сказав дядько Тобі, – є релігія. – А вона випрямить ніс моїй дитині? – закричав батько, випустивши палець і ляснувши рукою об руку. – Вона все для нас випрямляє, – відповів дядько Тобі. – Образно кажучи, дорогий Тобі, можливо, це і так, не сперечатимуся, – сказав батько; – але я кажу про властиву нам велику еластичну здатність створювати противагу злу; подібно до прихованої ресори в майстерно зробленому возі, вона хоча й не може запобігти поштовхам, – принаймні, робить їх для нас менш відчутними.