Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Мандрівник був братом тієї самої Юлії, до якої так часто волав чужоземець, їдучи пізно увечері зі Страсбурга верхи на мулові; за її дорученням він і вирушив у подорож, з метою розшукати Дієго. Він супроводжував сестру з Вальядоліда через Піренеї у Францію, виявивши немало винахідливості, щоб рухатися численними звивинами та крутими поворотами тернистих шляхів закоханого.

– Юлія знемагала від важкої подорожі – і не в змозі була зробити ні кроку далі за Ліон, де, знесилена тривогами чутливого серця, про які всі говорять, – але які мало хто відчуває, – вона захворіла, але знайшла ще в собі силу написати Дієго; взявши з брата клятву не показуватись їй на очі, поки він не розшукає Дієго, Юлія вручила йому лист і захворіла.

Фернандес (це було ім’я її брата) – дарма що похідне ліжко було таке м’яке, якого не знайти в усьому Ельзасі, – всю ніч пролежав у ньому, не стулюючи очей. – Ледве почало світати, він устав і, дізнавшись, що Дієго теж устав, увійшов до нього до кімнати і виконав доручення своєї сестри.

Лист був такий:

«Сеньйор Дієго.

Чи були мої підозри з приводу вашого носа ґрунтовні, чи ні – тепер не час розбирати – досить того, що я не знайшла в собі твердості піддати їх подальшому випробуванню.

Як же я мало знала себе, заборонивши вам через дуенью з’являтися під моїм ґратчастим вікном! Як мало знала я вас, Дієго, уявивши, що ви залишитеся хоч би день у Вальядоліді, щоб розсіяти мої сумніви! – Невже мені бути покинутою Дієго за те, що я помилялась? І хіба добре ловити мене на слові, чи справедливі були мої підозри, чи ні, і залишати мене, як ви зробили, у владі горя та невідомості?

Як жорстоко Юлія за це поплатилася – розповість вам брат мій, коли вручить цього листа; він вам розповість, як скоро вона розкаялася в необдуманій забороні, яку вам послала, – з якою гарячковою поспішністю кинулася до свого ґратчастого вікна та скільки довгих днів і ночей нерухомо просиділа біля нього, спершись ліктем на руку і дивлячись у той бік, звідки зазвичай приходив Дієго:

Він вам розповість, як упала вона духом, почувши про ваш від’їзд, – як важко їй стало на серці – як зворушливо вона скаржилася – як низько опустила голову. О Дієго! скільки важких доріг виходила я, спираючись на жалісливу братову руку, щоб тільки напасти на ваш слід! Як далеко заманило мене моє пристрасне бажання, що не рахувалося з моїми силами, – як часто в дорозі падала я непритомною в братові обійми, знаходячи в собі силу тільки для вигуку: – О мій Дієго!

Якщо люб’язність вашого поводження не обдурила мене відносно вашого серця, ви примчите до мене з такою ж швидкістю, з якою ви від мене втікали. – Але хоч як би ви поспішали – ви встигнете лише для того, щоб побачити мене вмираючою. – Гірка це чаша, Дієго, але, на жаль! ще більше гіркоти до неї додає те, що я помираю, не —»

Продовжувати вона не могла.

Слокенбергій припускає, що недописане слово було не переконавшись , але знесилення не дозволило їй закінчити листа.

Серце ввічливого Дієго переповнилося, коли він читав цього листа, – він наказав негайно сідлати свого мула та коня Фернандеса. Відомо, що за таких потрясінь проза не в змозі так полегшити душу, як поезія, – ось чому, коли випадок, який так само часто посилає нам ліки, як і хвороби, кинув у віконце шматочок вугілля, – Дієго ним скористався і, поки конюх сідлав його мула, вилив свої почуття на стіні таким чином:

Рядки вийшли дуже природні – бо вони не мали ніякого відношення до справи, – говорить Слокенбергій, – і шкода, що їх було так мало; але чи тому, що сеньйор Дієго був повільний у складанні віршів, – чи через те, що конюх був моторний у сідланні мулів, – точно не з’ясовано, тільки вийшло так, що мул Дієго і кінь Фернандеса вже стояли напоготові біля дверей готелю, а Дієго все ще не приготував другої строфи; не ставши чекати закінчення оди, молоді люди обоє сіли верхи, рушили в дорогу, переправилися через Рейн, проїхали Ельзас, узяли напрям на Ліон і, перш ніж страсбуржці разом з абатисою Кведлінбурзькою виступили для врочистої зустрічі, Фернандес, Дієго і його Юлія перевалили Піренеї та благополучно прибули до Вальядоліда.

Немає потреби повідомляти досвідченого в географії читача про те, що зустріти ввічливого чужоземця на франкфуртській дорозі, коли Дієго перебував у Іспанії, було неможливо; досить сказати, що страсбуржці повною мірою відчули на собі могутність найсильнішого з усіх невгомонних бажань – цікавості – і що три дні та три ночі підряд кидалися вони туди й сюди по франкфуртській дорозі в бурхливих нападах цієї пристрасті, перш ніж наважились повернутися додому, – де, на жаль! їх чекала найсумніша подія, яка може трапитися з вільним народом.