Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Мій батько пролежав, простягнувшись упоперек ліжка, без щонайменшого руху, начебто його звалила рука смерті, добрі півтори години, і лише після цього часу почав постукувати по підлозі носком ноги, що звісилася з ліжка; серце у дядька Тобі стало легше від цього на цілий фунт. – Через декілька моментів його ліва рука, згини пальців якої весь цей час спиралися на ручку нічного горщика, опритомніла – він засунув горщик глибше під ліжко – підвів руку, сунув її за пазуху – і видав звук гм! Мій добрий дядько Тобі з безмежним задоволенням відповів тим же; він охоче провів би через пробитий пролом декілька втішливих слів, але, не будучи, як я вже сказав, людиною красномовною і побоюючись, крім того, як би не бовкнути чого-небудь такого, що могло б погіршити і без того погане становище, не зронив ні слова і тільки лагідно сперся підборіддям на руків’я своєї милиці.

Чи тому, що вкорочене під тиском милиці обличчя дядька Тобі набуло приємнішої овальної форми, – чи людинолюбне серце дядька, коли він побачив, що брат починає випливати з безодні своїх нещасть, дало імпульс до скорочення його лицьових м’язів – і таким чином тиск на підборіддя лише посилив вираз доброзичливості – вирішувати не будемо, – а тільки батько, повернувши очі, такий приголомшений був сяйвом доброти на обличчі дядька, що всі важкі хмари його горя миттєво розсіялися.

Він перервав мовчання такими словами:

– Чи діставалося коли-небудь, брате Тобі, – вигукнув батько, підвівшись на лікті й перевертаючись на інший бік, обличчям до дядька Тобі, який як і раніше сидів на старому, оббитому бахромою кріслі, спершись підборіддям на милицю, – чи діставалося коли-небудь бідолашному нещасливцеві, брате Тобі, – вигукнув батько, – стільки ударів? – Найбільше ударів, наскільки мені доводилося бачити, – мовив дядько Тобі (смикаючи дзвоник біля узголів’я ліжка, щоб викликати Тріма), – дісталося одному гренадерові, здається, з полку Макая.

Коли б усадив дядько Тобі йому кулю в серце, й тоді батько не так несподівано повалився б носом у ковдру.

– Боже! – вигукнув дядько Тобі.

– Адже це з полку Макая, – запитав дядько Тобі, – був той бідолаха гренадер, якого так нещадно відшмагали в Брюгге за дукати? – Господи Ісусе! він був не винен! – вигукнув Трім із глибоким зітханням. – І його били, з дозволу вашої милості, мало не до смерті. – Краще б уже його відразу розстріляли, як він просив, бідолаха б вирушив просто на небо, адже він був зовсім не винен, от як ваша милість. – Спасибі тобі, Тріме, – сказав дядько Тобі. – Коли тільки подумаю, – вів далі Трім, – про його нещастя та про нещастя бідолашного мого брата Тома, – адже ми троє були шкільними товаришами, – я плачу, як боягуз. – Сльози не доводять боягузтва, Тріме. – Я й сам часто їх проливаю, – вигукнув дядько Тобі. – Я це знаю, ваша милість, – відповів Трім, – тому мені й не соромно плакати. – Але подумати тільки, з дозволу вашої милості, – продовжував Трім, і сльози навернулись у нього на очах, – подумати тільки: два отакі славні хлопці з на що вже гарячими та чесними серцями, чесніших за яких Господь Бог не міг би створити, – сини чесних людей, що безстрашно подалися шукати по світу щастя, – потрапили в таку біду! – Бідолашний Том! зазнати жорстоких тортур ні за що – тільки за одруження із вдовою єврея, що торгувала ковбасою, – чесний Дік Джонсон! бути битим мало не до смерті за дукати, засунуті кимось у його ранець! – О! – це такі нещастя, – вигукнув Трім, витягаючи носову хустку, – це такі нещастя, з дозволу вашої милості, що через них не соромно кинутися на землю й заголосити.

Мій батько мимоволі почервонів.

– Не дай бог, Тріме, – мовив дядько Тобі, – тобі самому зазнати коли-небудь горя, – так близько до серця приймаєш ти горе інших. – О, будьте певні! – вигукнув капрал із обличчям, що просяяло, – адже вашій милості відомо, що у мене немає ні дружини, ні дітей, – яке ж може бути у мене горе на цьому світі? – Батько не міг утриматися від усмішки. – Від горя ніхто не застрахований, Тріме, – заперечив дядько Тобі; – я, одначе, не бачу ніяких причин, аби страждати людині такої веселої вдачі, як у тебе, хіба тільки від убогості в старості – коли тебе вже ніхто не візьме в службу, Тріме, – і ти переживеш своїх друзів. – Не бійтеся, ваша милість, – весело відповів Трім. – Але я хочу, щоб і ти цього не боявся, Тріме, – сказав дядько Тобі; – ось чому, – вів далі він, відкидаючи милицю і встаючи з крісла під час вимовляння слів ось чому , – в нагороду за твою вірну службу, Тріме, і за доброту серця, в якій я вже стільки раз переконувався, – доки у твого хазяїна залишиться хоч би шилінг – тобі ніколи не доведеться просити милостиню, Тріме. – Трім спробував було подякувати дядькові Тобі – але не знайшов для цього сили – сльози полились у нього по щоках такими рясними струменями, що він не встигав їх утирати. – Він притиснув руки до грудей – зробив земний уклін і зачинив за собою двері.