Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Цивілісти були ще лаконічніші; те, що вони запропонували, скоріше схоже було на судову постанову – ніж на доказ.

– Якби такий жахливий ніс, – говорили вони, – був справжній ніс, його не потерпіло б ніяке громадянське суспільство, – а якби він був підроблений – то обман суспільства такими фальшивими знаками та емблемами був би ще більшим порушенням його прав і виявився б іще менш припустимим.

Єдиним запереченням на рішення цивілістів було те, що коли таким чином що-небудь доводилося, так тільки те, що ніс чужоземця не був ні справжнім, ні підробленим.

Це залишало простір для продовження контроверзи. Адвокати церковного суду стверджували, що немає ніяких підстав для припинення розслідування, оскільки чужоземець ex mero motu [193]признався в тому, що побував на Мисі Носів і дістав собі один із найвидніших і т. д. і т. д. – На це була відповідь: неможливо, щоб була така місцевість, як Мис Носів, а вчені не знали б, де вона розташована. Представник страсбурзького єпископа схилився на бік адвокатів і роз’яснив суть справи у трактаті про алегоричні вислови, показавши, що Мис Носів є просто алегоричний вислів і означає всього лише, що природа наділила чужоземця довгим носом; на доказ представник єпископа посилався, виявляючи велику ерудицію, на нижченаведені авторитети, [194]і таким чином питання отримало б остаточне рішення, якби не виявилося, що дев’ятнадцять років тому за допомогою цих самих посилань розв’язано було суперечку про деякі пільги для деканських і капітульських земель.

Сталося, – не скажу, на шкоду істині, тому що, діючи так, вони побічно її підтримували, – сталося, що обидва страсбурзькі університети – лютеранський, заснований 1538 року Яковом Стурмієм, радником сенату, – і папістський, заснований австрійським ерцгерцогом Леопольдом, – якраз у цей час прикладали всю глибину своєї ученості (якщо вилучити звідти якраз стільки, скільки було потрібно для справи абатисі Кведлінбурзькій про спідничні розпірки) – на вирішення питання, чи буде засуджено на вічні муки Мартіна Лютера.

Папістські доктори взялися довести a prіorі, [195]що внаслідок невідворотного впливу планет 22 жовтня 1483 року, – коли Місяць перебував у дванадцятому розділі зодіаку, Юпітер, Марс і Венера – у третьому, а Сонце, Сатурн і Меркурій усі разом – у четвертому, – Лютер неодмінно і неминуче мав бути засуджений – і що, як прямий наслідок звідси, його вчення теж має бути засуджене.

Вивчення його гороскопу, на якому п’ять планет одразу були у поєднанні зі Скорпіоном [196](читаючи це місце, батько завжди хитав головою) в дев’ятому розділі зодіаку, що відводиться арабами релігії, – показало, що Мартін Лютер ні в гріш не ставив цю справу, – а з гороскопу, приуроченого до поєднання Марса, – теж ясно було видно, що йому довелося померти з прокляттями та богохульствами – вихором яких душу його (що загрузла в гріху) понесено було на всіх парусах просто у вогняне озеро пекла.

Лютеранські богослови зробили на це маленьке заперечення, вказавши, що душа, змушена попливти таким чином із попутним вітром, належала, очевидно, іншій людині, що народилася 22 жовтня 1483 року, – оскільки з метричних книг міста Ейслебена в графстві Мансфельд виявляється, що Лютер народився не в 1483, а в 1484 році, і не 22 жовтня, а 10 листопада, напередодні Мартінового дня, чому і названий був Мартіном.

– Я змушений на хвилину перервати свій переклад, бо відчуваю, що коли не зроблю я цього, мені, як і абатисі Кведлінбурзькій, не вдасться стулити очей у ліжку. – Слід сказати читачеві, що батько завжди читав дядькові Тобі це місце із Слокенбергія не інакше, як із тріумфом – не над дядьком Тобі, який ніскільки йому не суперечив, – але над цілим світом.

– Ось бачите, братику Тобі, – казав він, зводячи очі до неба, – християнські імена річ зовсім не така нешкідлива; – якби цього Лютера назвали не Мартіном, а яким-небудь іншим ім’ям, він був би засуджений на вічні муки. – Звідси не випливає, – додавав він, – що я вважаю ім’я Мартін хорошим ім’ям, – далеко не так – воно лише трішки краще за нейтральне ім’я – але хоч і трішки, – а, ось бачите, це все-таки зробило йому послугу.

Батько знав не гірше, ніж йому міг би довести наймайстерніший логік, яка це слабка опора для його гіпотези; – але дивна також слабкість людини: варто такій гіпотезі нагодитися йому під руку, він вже при всіх своїх стараннях не може від неї відкараскатися; саме з цієї причини, хоча в Декадах Гафена Слокенбергія є багато таких же цікавих історій, як і та, що перекладається мною, жодна з них не давала батькові й половини такої втіхи: вона догоджала відразу двом його найхимернішим гіпотезам – його іменам і його носам . – Смію стверджувати, що, коли б він перечитав усю Александрійську бібліотеку, якби доля не розпорядилася нею інакше, все-таки він не знайшов би жодної книги і жодної сторінки, які одним ударом убивали б наповал двох таких великих зайців.