Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Залишиться ніким не торкнутим, – сказав він (складаючи на грудях руки), – до того часу… – До якого часу? – вигукнула дружина хазяїна. – Ніколи! – ніколи! – сказав чужоземець, – доки я не дістануся… – Заради Бога! Якого місця? – запитала хазяйка. – Чужоземець, не відповівши ні слова, сів на мула і поїхав.

Не зробив він іще й півмилі по дорозі у Франкфурт, а вже все місто Страсбург прийшло в замішання з приводу його носа. Дзвони дзвонили на вечірню, закликаючи страсбуржців до виконання релігійних обрядів і завершення денної роботи молитвою; – жодна душа в усьому Страсбурзі їх не чула – місто схоже було на рій бджіл – чоловіки, жінки й діти (під калатання дзвонів, що не припинялося) кидалися туди й сюди – з одних дверей в інші – назад і вперед – праворуч і ліворуч – піднімаючись по одній вулиці і спускаючись по іншій – вбігаючи в один провулок і вибігаючи з іншого – Ви бачили його? Ви бачили його? Ви бачили його? Хто його бачив? Заради Бога, хто його бачив?

– От невдача! Я ходила до вечерні! – Я прала, я крохмалила, я прибирала, я стьобала. – Ах ти ж, Боже! Я його не бачила – я його не поторкала! – Ах, якби я була вартовим, кривоногим барабанщиком, сурмачем, сурмачевою дружиною, – стояв загальний ґвалт і крик на кожній вулиці та в кожному закутку Страсбурга.

Тоді як у великому місті Страсбурзі панував цей гармидер і розгардіяш, ввічливий чужоземець їхав собі потихеньку на мулові у Франкфурт, немов йому не було ніякого діла до цього, – розмовляючи всю дорогу уривчастими фразами то зі своїм мулом – то з самим собою – то зі своєю Юлією.

– О Юліє, обожнювана моя Юліє! – Ні, я не зупинятимуся, щоб дати тобі з’їсти цей реп’ях, – і треба ж, щоб ганебний язик суперника викрав у мене насолоду, коли я вже готовий був його покуштувати. —

– Фе! – це всього тільки реп’ях – кинь його – ввечері ти отримаєш кращу вечерю.

– Вигнаний із рідної країни – далеко від друзів – від тебе. —

– Бідолахо, до чого ж тебе стомила ця подорож! – Нумо – трішки скоріше – в сумці у мене тільки дві сорочки – пара яскраво-червоних атласних штанів та облямований бахромою… Мила Юліє!

– Але чому у Франкфурт! – Невже незрима рука таємно веде мене по цих звивистих шляхах і невідомих землях?

– Ти спотикаєшся! Миколаю-угоднику! на кожному кроці – отак ми всю ніч прошкандибаємо, не діставшись…

– На щастя – чи мені судилося бути іграшкою випадку та наклепу – приречений на вигнання, не будучи звинувачений – вислуханий – обмацаний, – якщо так, чому не залишивсь я в Страсбурзі, де правосуддя – але я присягнувся – годі, тебе скоро напоять – святителю Миколаю! – О Юліє! – Що ти насторожив вуха? – Це тільки подорожній, і т. д.

Чужоземець продовжував собі їхати, розмовляючи таким чином зі своїм мулом і з Юлією, – доки не прибув до заїжджого двору, діставшись якого зараз же зіскочив з мула – подбав, згідно зі своєю обіцянкою, щоб його добре погодували, – зняв сумку з яскраво-червоними атласними штаньми і т. д. – замовив собі на вечерю омлет, ліг близько дванадцятої в ліжко і через п’ять хвилин міцно заснув.

У цей самий час, коли гармидер, що знявся в Страсбурзі, вщух із настанням ночі, – страсбуржці теж мирно вляглись у свої ліжка, але не з тим, аби дати, як він, відпочинок душі своїй і тілу; цариця Меб, ця пустуха-ельф, узяла ніс чужоземця і, не зменшуючи його розмірів, усю ніч старанно його розщепляла і розділяла на стільки носів різного крою і фасону, скільки в Страсбурзі було голів, здатних умістити їх. Абатиса Кведлінбурзька, що приїхала цього тижня до Страсбурга з чотирма вищими посадовцями свого капітулу: настоятелькою, деканшею, другою уставщицею і старшою канонісою, щоб звернутися в університет за порадою з делікатного питання, які потрібно робити розпірки у спідницях, – була хвора всю цю ніч.

Ніс увічливого чужоземця підійнявся на верхівку шишкоподібної залози її мозку і вчинив такий гармидер у головах чотирьох її поважних супутниць, що всю ніч ні на мить не могли вони стулити очей – в жодній частині тіла не вдалось їм зберегти спокій – словом, на ранок усі вони підвелися схожі на привидів.

Сповідниці третього ордену Святого Франциска – черниці гори Голготи – премонстранки – клюністки [188]– картезіанки і всі черниці орденів із суворим статутом, які лежали тієї ночі на вовняних ковдрах або на волосяницях; були ще в гіршому становищі, ніж абатиса Кведлінбурзька, – так вони всю ніч безперервно перевертались і метались, метались і перевертались із одного боку на інший – черниці деяких громад подряпали і покалічили себе до смерті – коли вони підвелися з ліжка, з них була живцем зідрана шкіра – кожна думала, що це святий Антоній обпалив їх для випробування своїм вогнем, – словом, жодна з них жодного разу не стулила очей за всю ніч, від вечерні до заутрені.