Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Він цілком на те заслуговує, люб’язний чужоземцю, – відповів вартовий.

– Він нічого не вартий, – сказав кривоногий барабанщик, – адже він із пергаменту.

– Так само вірно, як те, що я добрий католик, – сказав вартовий, – ніс його в усьому схожий на мій, він тільки в шість разів більший.

– Я чув, як він тріщить, – сказав барабанщик.

– А я, їй-богу, бачив, як із нього йде кров, – відповів вартовий.

– Який жаль, – вигукнув кривоногий барабанщик, – що ми його не поторкали!

У той самий час, коли відбувалася така суперечка між вартовим і барабанщиком, – те ж питання обговорювалося сурмачем і дружиною його, які якраз підійшли й зупинились подивитися на проїжджого чужоземця.

– Господи Боже! – Оце так ніс! Довгий, як труба, – сказала сурмачева дружина.

– І з того ж металу, – сказав сурмач, – ти тільки послухай, як він чхає!

– Солодкоголосо, як флейта, – відповіла дружина.

– Справжня мідь! – сказав сурмач.

– Нічого подібного! – заперечила дружина.

– Повторюю тобі, – сказав сурмач, – що це мідний ніс.

– Я цього так не залишу, – сказала сурмачева дружина, – не ляжу спати, поки не поторкаю його пальцем.

Мул чужоземця рухався так повільно, що чужоземець чув до останнього слова всю суперечку не лише між вартовим і барабанщиком, але також між сурмачем і його дружиною.

– Ні в якому разі! – сказав чужоземець, опускаючи поводи на шию мула і схрещуючи на грудях руки, як святий (мул його тим часом продовжував плентатися тихенько вперед). – Ні в якому разі! – сказав він, зводячи очі до неба, – незважаючи на всі наклепи та розчарування – я не в такому боргу перед людьми – щоб надавати їм цей доказ. – Ні за що у світі! – сказав він, – я нікому не дозволю доторкнутися до мого носа, поки небо дає мені силу. – Для якої потреби? – запитала дружина бургомістра.

Чужоземець не звернув уваги на бургомістрову дружину, – він творив обітницю святителеві Миколаю; сотворивши її, він розправив руки з такою ж урочистістю, як схрестив їх, узяв поводи в ліву руку і, засунувши за пазуху праву з короткою шаблею, що висіла на її зап’ястку, поїхав далі на своєму мулові, що ледве волочив ноги, по головних вулицях Страсбурга, поки випадок не привів його до великого готелю на ринковій площі, проти церкви.

Спішившись, чужоземець звелів відвести свого мула в стайню, а сумку внести до кімнати; відчинивши її та діставши звідти яскраво-червоні атласні штани з облямованим срібною бахромою – (придатком до них, який я не наважуюся перекласти) – він надів свої штани з облямованим бахромою гульфіком [187]і зараз же, тримаючи в руці коротку шаблю, вийшов погуляти на велику міську площу.

Не встиг чужоземець пройтися тричі по площі, як побачив дружину сурмача, що йшла йому назустріч: – злякавшись замаху на свій ніс, він круто обернувся й поспішив назад у готель – переодягнувся, вклав у сумку яскраво-червоні атласні штани і т. д. і звелів подати собі мула.

– Їду до Франкфурта, – сказав чужоземець, – і якраз через чотири тижні прибуду знову до Страсбурга.

– Сподіваюся, – мовив чужоземець, погладивши мула лівою рукою по голові, перш ніж сісти на нього верхи, – що ви добре погодували цього вірного мого слугу: – він віз мене і мою поклажу понад шістсот миль, – вів далі він, поплескуючи мула по спині.

– Який довгий шлях, добродію, – сказав хазяїн готелю, – видно, важлива у вас була справа! – О, так, так, – відповів чужоземець, – я побував на Мисі Носів і, дяка Богові, роздобув собі один із найвидніших і найпригожіших носів, які коли-небудь діставалися людині.

Тоді як чужоземець давав ці дивні відомості про себе, хазяїн готелю і хазяйка пильно дивилися на його ніс. – Присягаюся святою Радагундою, – сказала подумки дружина власника готелю, – він буде більше дюжини найбільших носів в усьому Страсбурзі, разом узятих! Правда ж, – шепнула вона на вухо чоловікові, – правда ж, розкішний ніс?

– Тут щось нечисто, люба моя, – сказав хазяїн готелю, – ніс підроблений. —

– Справжнісінький, – відповідала дружина. —

– Ялиновий ніс, – сказав хазяїн, – від нього пахне скипидаром. —

– На нім сидить прищ, – сказала дружина.

– Мертвий ніс, – заперечив хазяїн.

– Живий ніс, – і не жити мені самій, – сказала дружина хазяїна, – якщо я його не поторкаю.

– Я дав сьогодні обітницю святителеві Миколаю, – сказав чужоземець, – що ніс мій залишиться неторкнутим до… Тут чужоземець замовк, здійнявши очі до неба. – Допоки? – поспішно запитала дружина хазяїна.