Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Тон, яким мій юний поштар мовив ці слова, і вираз його обличчя були в такій цілковитій згоді з почуттями душі, що я тут же присягнувся дати йому монету двадцять чотири су після приїзду в Мулен. —

– А хто така ця бідолашна Марія? – запитав я.

– Предмет любові й жалості всіх навколишніх сіл, – сказав поштар, – ще три роки тому сонце не світило на дівчину, яка була б красивішою, проникливішою розумом і милішою за неї; Марія заслуговувала на кращу долю; весілля її було розладнане через підступи парафіяльного кюре, який здійснював оголоску. —

Він збирався продовжувати, коли Марія, що зробила коротеньку паузу, піднесла сопілку до губ і відновила гру, – то був той самий наспів – але вдесятеро чарівніший. – Це вечірня служба Пресвятій Діві, – сказав хлопець, – але хто навчив бідолаху грати її – і як вона роздобула собі сопілку, ніхто не знає: ми думаємо, що Господь їй допоміг у тому й іншому, бо відколи вона стерялася, це, мабуть, єдина її втіха – вона не випускає сопілки з рук і грає на ній цю службу вдень і вночі.

Поштар виклав це з таким тактом і з таким невимушеним красномовством, що я не міг не розшифрувати на обличчі його чогось непересічного для його стану і неодмінно вивідав би його власну історію, якби всього мене не захопила історія бідолашної Марії.

Тим часом ми доїхали майже до самого пагорба, на якому сиділа Марія; на ній була тонка біла кофта, її волосся, окрім двох локонів, було підібране в шовкову сітку, декілька листків сливи в химерному безладі вплетено було збоку – вона була красуня; ніколи ще серце моє так не стискувалося від чесної скорботи, як у ту хвилину, коли я її побачив. —

– Допоможи їй Боже! бідолашна дівчина! – вигукнув поштар. – Більше сотні мес одслужили за неї в навколишніх церквах і монастирях, – але без усякої користі; хвилини просвітлення, які у неї бувають, подають нам надію, що Пресвята Діва поверне нарешті їй розум; але батьки Марії, що знають її краще, зневірились із цього приводу і думають, що вона втратила його назавжди.

Коли поштар це говорив, Марія зробила перелив – такий сумний, такий ніжний і тужливий, що я вискочив із карети і підбіг до неї на допомогу; ще не отямившись після цього захопленого пориву, я відчув, що сиджу між нею і її цапиком.

Марія задумливо подивилася на мене, потім перевела погляд на свого козлика – потім на мене – потім знову на козлика, і так кілька разів. —

– Ну, Маріє, – сказав я лагідно. – В чому ви бачите схожість?

Благаю неупередженого читача повірити мені, що лише внаслідок щирого свого переконання в тому, яка людина худобина , – задав я це питання і що я ніколи б не відпустив недоречного жарту у священній присутності Горя, навіть маючи всю дотепність, яку марнував колись Рабле, – і все-таки, мушу зізнатись, я відчув докір сумління, й одна думка про це була для мене така тяжка, що я присягнувся присвятити себе Мудрості й до кінця днів моїх говорити тільки серйозні речі – ніколи – ніколи більше не дозволяючи собі пожартувати ні з чоловіком, ні з жінкою, ні з дитиною.

Ну, а писати для них дурниці – тут я, здається, припустився обмовки – але надаю право судити про це читачам.

Прощавай, Маріє! – прощавай, бідолашна безталанна дівчино! – коли-небудь, але не тепер , я, можливо, почую про твої прикрості з твоїх вуст. – Але я помилився; бо в цю мить вона взяла свою сопілку й розповіла мені на ній таку сумну повість, що я підвівся й хиткою, непевною ходою тихенько побрів до своєї карети.

– Який чудовий готель у Мулені!

Коли ми доберемося до кінця цього розділу (але не раніше), нам доведеться повернутися до двох незаповнених розділів, через які ось уже півгодини спливає кров’ю моя честь. – Я зупиняю кровотечу і, зірвавши одну з моїх жовтих туфель і шпурнувши її з усієї сили в протилежний кінець кімнати, заявляю її п’яті:

– Хоч яка б тут знайшлася схожість із половиною розділів, які коли-небудь були написані або, звідки я знаю, пишуться нині, – вона настільки ж випадкова, як піна на коні Зевксіса; [411]крім того, я дивлюся з повагою на розділ, в якому тільки нічого немає ; а якщо взяти до уваги, скільки є на світі речей гірших, – так це й зовсім непідходяща тема для сатири. —

– Чому ж вони були залишені у такому вигляді? Якщо тут хто-небудь, не чекаючи моєї відповіді, обізве мене телепнем, дурнем, тупицею, бовдуром, простаком, тюхтієм, колодою, паскудником – та іншими міцними словами, якими пекарі з Лерне пригощали пастухів короля Гаргантюа, [412]– нехай обзиває – (як говорила Бригітта) скільки душі його заманеться, я йому нічого не скажу; бо як міг такий лайливець передбачати, що мені довелося написати двадцять п’ятий розділ моєї книги раніше вісімнадцятого і т. д.