Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Ручаюся вашій милості, – сказав капрал, піднісши руку до шапки монтеро, тоді як він проходив повз дядька, щоб постукати в двері, – дядько Тобі, всупереч своїй незмінній манері поводження з вірним слугою, нічого не сказав, ні хорошого, ні поганого; річ у тому, що він не привів як слід до ладу своїх думок; йому хотілося влаштувати ще одну нараду, і коли капрал ступав на три сходинки перед дверима – він двічі кашлянув, – при кожному покашлюванні жменя найсоромливіших дýхів дядька Тобі відлітала від нього у напрямку до капрала; той цілу хвилину в нерішучості стояв із молотком у руці, сам не знаючи чому. Стомлена очікуванням, за дверима причаїлася Бригітта, тримаючи на клямці великий і вказівний пальці, а місіс Водмен, з написаною в погляді готовністю знову позбутися невинності, сиділа ні жива ні мертва за фіранкою, підстерігаючи наближення наших воїнів.

– Тріме! – сказав дядько Тобі – але коли він вимовляв це слово, хвилина минула, і Трім опустив молоток.

Побачивши, що всі його сподівання на нараду знищено цим ударом, – дядько Тобі почав насвистувати Ліллібуллеро.

Оскільки вказівний і великий пальці місіс Бригітти спочивали на клямці, капралові не довелося стукати стільки разів, скільки доводиться, можливо, кравцеві вашої милості, – я міг би взяти приклад і ближчий, бо сам заборгував своєму кравцеві, принаймні, двадцять п’ять фунтів і дивуюся терпінню цієї людини. —

– Втім, справи мої нікому не цікаві; а тільки препогана це річ залізти в борги, і, видно, фатум тяжіє над казною деяких бідних принців, особливо нашого будинку, бо ніяка ощадливість не в змозі утримати її під замком. Що ж до мене самого, то я переконаний, що немає на землі такого принца, прелата, папи або правителя, великого або малого, який щиріше, ніж я, бажав би тримати в порядку всі свої розрахунки з людьми – і вживав би для цього дієвіших заходів. Я ніколи не дарую більше півгінеї – не ношу чобіт – не витрачаюся на зубочистки – і не витрачаю навіть шилінга за рік на картонки з модним товаром; а шість місяців, що я в селі, я живу на таку скромну ногу, що спокійнісінько затикаю за пояс Руссо, [408]– я не тримаю ні лакея, ні хлопчика, ні коня, ні корови, ні собаки, ні кішки і взагалі ніякої худобинки, здатної їсти й пити, крім однієї жалюгідної худої весталки (щоб підтримати вогонь у моєму вогнищі), в якої зазвичай такий же поганий апетит, як і в мене, – але якщо ви гадаєте, що описаний спосіб життя перетворює мене на філософа, – то за ваше судження, люди добрі, я копійки щербатої не дам.

Істинна філософія – але про неї немислимо вести мову, поки мій дядько насвистує Ліллібуллеро.

– Увійдімо краще в будинок.

– * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * —

– Ви побачите це місце на власні очі, мадам, – сказав дядько Тобі.

Місіс Водмен почервоніла – подивилась у бік дверей – зблідла – знову злегка почервоніла – опанувала себе – почервоніла ще більше; для необізнаного читача я перекладу це так:

Господи! мені неможливо дивитися на це —

Що скаже товариство, якщо я подивлюся на це?

Я знепритомнію, якщо подивлюся на це —

А мені хотілося б подивитися —

Анітрохи не грішно подивитися на це.

– Я неодмінно подивлюся.

Поки все це проносилось у свідомості місіс Водмен, дядько Тобі підвівся з канапи і вийшов із вітальні, щоб віддати Тріму наказ про неї в коридорі. —

* * * * * * – Мені здається, вона на горищі, – сказав дядько Тобі. – Я її бачив там, з дозволу вашої милості, сьогодні вранці, – відповів Трім. – Так зроби милість, Тріме, сходи зараз же за нею, – сказав дядько Тобі, – і принеси сюди.

Капрал не схвалював цього наказу, але підкорявся йому з найбільшою готовністю. Схвалення від нього не залежало – покора була в його волі; він надів свою шапку монтеро і пішов з усією швидкістю, яку дозволяло йому понівечене коліно. Дядько Тобі повернувся до вітальні й знову сів на канапу.

– Ви поставите палець на це місце, – сказав дядько Тобі. – Ні, я не доторкнуся до нього, – сказала до себе місіс Водмен.

Це знову вимагає перекладу: – звідси ясно, як мало знання можна почерпнути з самих слів, – нам доводиться діставатися їх першоджерела.

Щоб розсіяти туман, навислий над цими сторінками, я докладу всіх старань бути якомога зрозумілішим.