Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Боже, змилуйся над нею й наді мною!

А що до думки людей про цей вигук – так і гроша за нього не дам.

Моя мати, обхопивши лівою рукою праву руку батька, дійшла з ним до того фатального рогу старої садової огорожі, де лікаря Слопа перевернув Обадія, що мчав на каретному коні. Ріг огорожі був якраз проти будинку місіс Водмен, так що батько, підійшовши до нього, кинув погляд через огорожу і побачив за десять кроків од дверей дядька Тобі й капрала. – Зупинімося на хвилинку, – сказав він, повернувшись, – і погляньмо, з якими церемоніями братик Тобі й слуга його Трім зроблять перший свій вхід. – Це нас не затримає, – додав батько, – і на хвилину.

– Не біда, якщо і на десять хвилин, – мовила матінка.

– Це нас не затримає і на півхвилини, – сказав батько.

Якраз у цей час капрал приступав до розповіді про свого брата Тома і вдову єврея; розповідь тривала – тривала – відхилялася вбік – поверталася назад і знову тривала – тривала; кінця їй не було – читач вважав її дуже довгою. —

– Боже, допоможи моєму батьку! Він плювався разів по п’ятдесят при кожній новій позі капрала і посилав капральську палицю з усіма її розмахуваннями та вензелями до стількох чортів, скільки їх, на його думку, схильні були прийняти цей подарунок.

Коли результат подій, подібний до того, якого чекає мій батько, лежить на терезах долі, ми, на щастя, буваємо здатні тричі міняти стимул очікування, інакше у нас не вистачило б сил його витерпіти.

У першу хвилину панує цікавість; друга уся підпорядкована ощадливості, щоб виправдати витрачання першого – що ж до третьої, четвертої, п’ятої та шостої хвилин і так далі до Страшного суду – то це вже справа Честі .

Я відмінно знаю, що моралісти відносять усе це на рахунок Терпіння ; але у цієї Доброчесності , мені здається, є свої великі володіння, в яких їй достатньо роботи і без вторгнення в кілька неукріплених замків, – що ще залишилися на землі в руках Честі .

За підтримки цих трьох помічників батько якось дочекався закінчення Трімової розповіді, а потім закінчення панегірика дядька Тобі військовій службі, поміщеного в наступному розділі; але коли пан і слуга, замість того щоб рушити до дверей будинку місіс Водмен, повернулися кругом і попрямували по алеї в напрямі, діаметрально протилежному його очікуванням, – в нім відразу прорвалася та хвороблива кислота характеру, яка в інших життєвих ситуаціях так різко відрізняла його від інших людей.

– Що там затіяли ці два диваки? – вигукнув батько, – і т. д. —

– Я гадаю, – сказала мати, – що вони дійсно зводять укріплення. —

– Все ж не в садибі місіс Водмен! – вигукнув батько, відступаючи назад. —

– Гадаю, що ні, – мовила мати.

– Ну її до дідька, – сказав батько, підвищивши голос, – усю цю фортифікацію з усіма її сапами, мінами, бліндами, габіонами, фосбреями, кюветами й іншою чортівнею. —

– Усе це дурощі, – погодилася мати.

Слід сказати, що мати моя мала звичай (і я готовий, у дужках зауважу, хвилину віддати свій ліловий камзол – і жовті туфлі на додаток, якщо хто-небудь із ваших превелебностей наслідуватиме її приклад), – мати моя мала звичай ніколи не відмовляти у своєму схваленні та згоді, яке б твердження не висловив перед нею батько, просто тому, що вона його не розуміла або не вкладала ніякого сенсу в головне слово або в технічний термін, на якому трималася ця думка або твердження. Вона задовольнялася виконанням усього, що за неї пообіцяли її хрещений батько і мати, – але далі не йшла, і тому могла вживати важке слово двадцять років підряд – а також відповідати на нього, якщо то було дієслово, в усіх часах і способах, не утрудняючи себе розпитуваннями про його значення.

Ця манера була невичерпним джерелом досади мого батька, бо з першої ж фрази вона вбивала на смерть стільки цікавих розмов, скільки ніколи не могло б убити найрізкіша суперечність; до числа небагатьох уцілілих тем відносяться розмови про кювети . —

«– Усе це дурощі», – сказала мати.

– Особливо ж кювети , – відповів батько.

Цього було достатньо – він відчув насолоду перемоги – і вів далі.

– Втім, точно кажучи, садиба ця не власність місіс Водмен, – сказав батько, частково поправляючи себе, – вона володіє нею тільки довічно. —

– Це велика різниця, – сказала мати. —

– В очах дурня, – відповів батько. —

– Хіба тільки у неї буде дитина, – сказала мати. —