Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Знехтувавши саме цю обережність, – сказав дядько Тобі, поклавши руку на плече Тріма, – граф де ла Мот програв битву під Віннендалем; він занадто поспішно кинувся в ліс; коли б не зробив він цього, Лілль не потрапив би в наші руки, так само як Гент і Брюгге, що наслідували його приклад; насувалася зима, – вів далі дядько Тобі, – і погода настільки зіпсувалася, що коли б не такий поворот подій, наші війська напевно загинули б у відкритому полі. —

– Після цього хіба не можна сказати, з дозволу вашої милості, що битви, подібно до шлюбів, здійснюються на небесах? – Дядько Тобі замислився. —

Релігія схиляла його сказати одне, високе уявлення про військове мистецтво спонукало сказати інше; не будучи в змозі вигадати відповідь, яка в точності висловлювала б його думку, – дядько Тобі нічого не відповів; тоді капрал закінчив свою розповідь.

– Помітивши, з дозволу вашої милості, що він має успіх і що все сказане ним про ковбаси сприйнято прихильно, Том почав помалу допомагати вдові в її роботі. – Спершу він тримав ковбасу згори, тоді як вона своєю рукою проштовхувала начинку вниз, – потім нарізував вірьовок необхідної довжини і тримав їх у руці, звідки вона їх брала одну за одною, – потім клав їх їй у рот, щоб вона брала їх у міру потреби, – і так далі, діючи все сміливіше та сміливіше, аж поки нарешті зважився сам зав’язати ковбасу, тоді як вона притримувала відкритий її кінець. —

– Вдови, з дозволу вашої милості, завжди вибирають собі в другі чоловіки людину, якомога менш схожу на їх першого чоловіка; тому справа була більше ніж наполовину злагоджена нею про себе раніше, ніж Том завів про неї мову.

– Проте вона спробувала було удавано захищатися, схопивши одну з ковбас, але Том вмить схопив іншу.

– Помітивши, одначе, що в ковбасі Тома більше хрящів, – вона підписала капітуляцію, – Том приклав печать, і справу було зроблено.

– Усі жінки, – вів далі Трім (коментуючи розказану історію), – від найзнатнішої до найпростішої, з дозволу вашої милості, люблять жарт: складність у тому, щоб його скроїти на їх смак; на зразок того, як ми пробуємо нашу артилерію на полі битви, піднімаючи або опускаючи казенні частини гармат, аж поки потрапимо в ціль. —

– Твоє порівняння, – сказав дядько Тобі, – мені подобається більше, ніж сама річ. —

– Тому що ваша милість, – мовив капрал, – більше любите славу, ніж задоволення.

– Мені думається, Тріме, – відповів дядько Тобі, – що ще більше я люблю людей: а оскільки військове мистецтво, очевидно, прагне до блага та спокою світу – і особливо та його галузь, якою ми займалися на нашому лужку, ставить собі єдиною метою вкорочувати кроки честолюбства і захищати життя та майно небагатьох від хижацтва багатьох – то я сподіваюся, капрале, у нас обох знайдеться достатньо людинолюбства та братерських почуттів для того, щоб, зачувши барабанний бій, повернутися кругом і рушити в похід.

Із цими словами дядько Тобі повернувся кругом і рушив твердим кроком, мовби на чолі своєї роти, – а вірний капрал, узявши палицю на плече та ляснувши рукою по полі свого каптана, коли рушав з місця, – попрямував за ним у ногу вздовж по алеї.

– Що там затіяли ці два диваки? – вигукнув батько, звертаючись до матері. – Їй-богу, вони приступили до форменої облоги місіс Водмен і обходять навколо її будинку, щоб намітити лінії оточення.

– Я гадаю, – мовила моя мати… – Але постійте, вельмишановний добродію, – бо що сказала матінка з цієї нагоди – і що сказав, у свою чергу, батько – разом із її відповідями і його запереченнями – читатиметься, перечитуватиметься, переказуватиметься, коментуватиметься та обговорюватиметься – або, висловлюючи все це стисло, пожиратися потомством – в особливому розділі – говорю: потомством – і анітрохи не соромлюся повторити це слово – бо чим моя книга завинила більше, ніж «Божественна місія Мойсея» чи «Казка про бочку» [405] , щоб не поплисти разом із ними в потоці Часу?

Я не вдаватимусь у міркування на цю тему: Час такий швидкоплинний; кожна літера, яку я виводжу, говорить мені, з якою нестримністю Життя мчить за моїм пером; дні та години його, дорогоцінніші, мила Дженні, ніж рубіни на твоїй шиї, пролітають над нами, як легкі хмари у вітряний день, аби ніколи вже не повернутись, – усе так квапиться – доки ти завиваєш цей локон, – дивись! він посивів; кожен поцілунок, який я кладу на твою руку, прощаючись із тобою, і кожна розлука, що настає за ним, є прелюдією розлуки вічної, яка нас незабаром чекає. —