Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Моя мати йшла в цей час гойдливим подружнім кроком, просунувши ліву руку під праву руку чоловіка, так що долоня її лежала на тильному боці його руки, – вона підвела пальці й опустила їх – рух цей навряд чи можна було назвати легким ударом; а якщо це був удар – то навіть казуїст завагався б сказати, був він знаком протесту чи покаянним признанням; батько, який з голови до ніг був самою чутливістю, визначив його правильно. – Сумління докорило йому з подвоєною силою – він поспішно відвернув обличчя своє геть, а мати, уявивши, що вслід за головою повернеться і його тулуб, щоб іти додому, занесла навкіс праву ногу, користуючись лівою як точкою опори, і опинилася просто перед батьком, так що, повернувши голову, він зустрівся з її очима. – Новий конфуз! він побачив цілковиту безпідставність свого докору і тисячу підстав докорити самому собі – тонкий блакитний холодний кристал перебував з усією вологою в такому безтурботному спокої, що в глибині його можна було б побачити щонайменшу частку або крихту бажання, якби воно було, – але його не було – і яким чином вийшло, що я такий ласолюбний, особливо незадовго до весняного та осіннього рівнодення, – сам Бог відає. – Моя мати – мадам – ніколи такою не була, ні за природою, ні через виховання, ні внаслідок прикладу.

Усякого місяця року і в усі критичні хвилини як дня, так і ночі кров бігла по її жилах розміреним, рівним потоком, і вона ні в щонайменшій мірі не гарячила її занадто старанним читанням спасенних книг, які, маючи мало або зовсім не маючи сенсу, часто примушують природу розшукувати його. – Що ж до мого батька, то він не лише не збуджував і не заохочував її до таких речей своїм прикладом, але поставив справою свого життя видаляти від неї всі такі спокуси. – Природа все зробила, щоб позбавити його цього клопоту, і, що було досить-таки непослідовно, батько це знав. – І ось сьогодні, 12 серпня 1766 року, я сиджу в ліловому камзолі та жовтих туфлях, без перуки й без ковпака – достоту – живе трагікомічне втілення його пророцтва про те, що «з вищезгаданої причини ніколи я не думатиму й не поводитимуся подібно до всіх інших дітей».

Помилка мого батька полягала в тому, що він обрушився на мотив учинку матері, замість того щоб обрушитися на сам вчинок: адже, зрозуміло, замкові щілини зроблено для інших цілей; і якщо розглядати цей вчинок як такий, що суперечить прямому призначенню речі і не визнає замкової щілини тим, що вона є, – він виявлявся насильством над природою й остільки був, як бачите, злочинним.

Ось чому, з дозволу ваших превелебностей, замкові щілини дають більше приводів для гріха та беззаконня, ніж усі інші свердловини на цьому світі, разом узяті —

– що і приводить мене до любовних пригод дядька Тобі.

Хоча капрал, вірний своєму слову, доклав усіх старань трохи краще завити парадну перуку дядька рамільї, але за браком часу не міг домогтися великих результатів: той надто багато років пролежав сплюснутий у кутку старої похідної скрині дядька Тобі, а оскільки складки речей, що злежалися, розпрямити не легко і використання огарків вимагає певного вміння, то справа йшла не так гладко, як було б бажано. Щоб надати перуці вигляду більш виграшного, капрал разів двадцять відкидався назад, зіщулюючи очі й витягаючи руки. – Навіть її ясновельможність нудьга , кинувши на нього погляд, не могла б утриматися від усмішки – перука завивалася де завгодно, тільки не там, де її хотів завити капрал; легше було воскресити мертвого, ніж збити два-три локони там, де, на думку капрала, вони прислужилися б його окрасі.

Ось яким він був – або, вірніше, ось яким він показався б на кому-небудь іншому; але м’який вираз доброти, розлитий на лобі дядька Тобі, так владно уподібнював собі все оточення і Природа до того ж написала таким красивим почерком на кожній рисі дядька джентльмен , що йому були до лиця навіть вицвілий капелюх із золотим позументом і величезна кокарда з поріділої тафти; самі по собі вони були нічого не варті, але тільки-но дядько Тобі їх надівав, вони набували святкового вигляду, їх наче вибрано було рукою Мистецтва, щоб показати його в найвигіднішому світлі.

Ніщо у світі не могло б сприяти цьому могутніше, ніж блакитний із золотом мундир дядька Тобі, – якби для витонченості не була необхідна в якійсь мірі кількість : за п’ятнадцять чи шістнадцять років, які минули, відколи він був зшитий, завдяки абсолютно бездіяльному способу життя дядька Тобі, що рідко ходив далі за свій заповітний лужок, – блакитний із золотом мундир зробився йому до того вузьким, що капрал тільки з величезними зусиллями міг натягнути його на дядькові плечі; перешивання рукавів справі не допомогло. – Він був, одначе, вкритий позументами спереду і ззаду, а також уздовж бічних швів і т. д., згідно з модою часу короля Вільгельма; словом (я скорочую опис), він так яскраво виблискував на сонці того ранку та мав такий металевий і войовничий вигляд, що якби дядько Тобі надумався здійснити атаку в обладунках, ніщо не могло б краще їх замінити в його уяві.