Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Авіценна, далі, стоїть за те, щоб змащувати відповідне місце настоєм чемериці, здійснюючи належні спорожнення та прочищення шлунка, – і я вважаю, що він має рацію. Але ти мусиш їсти менше або зовсім не їсти козлятини або оленини – не кажучи вже про м’ясо ослят або лошат – і ретельно утримуватись – оскільки, певна річ, ти в силах – від павичів, журавлів, лисух, нирків і водяних курочок. —

Що ж до напоїв – мені немає потреби рекомендувати тобі настій із вербени та трави ганеа, чудову дію якого описує Еліан, [399]– але якби ти втратив до нього смак – залиш його на якийсь час і заміни огірками, динями, портулаком, водяними ліліями, жимолостю та латуком.

Зараз мені більше не спадає на думку нічого корисного для тебе, окрім хіба… оголошення нової війни. – Отже, побажавши тобі, дорогий Тобі, всього найкращого,

Тоді як батько писав цього повчального листа, дядько Тобі й капрал зайняті були діяльними приготуваннями до атаки. Коли вони відмовилися (принаймні, на теперішній раз) від думки вивернути тонкі ясно-червоні штани, не було більше ніяких підстав відкладати цю атаку далі завтрашнього ранку, і її призначено було на одинадцяту годину.

– Знаєте, дорога моя, – сказав батько матері, – ми тільки виконаємо обов’язок брата і сестри, якщо зайдемо до нашого Тобі – щоб підбадьорити бідолаху в цій його атаці.

Дядько Тобі й капрал були вже зовсім одягнені, коли ввійшли батько з матір’ю, і позаяк годинник бив одинадцяту, вони цієї самої хвилини рушали в дорогу – але розповідь про це заслуговує, щоб їй відведено було більш почесне місце, ніж на задвірках восьмого тому цього твору. – Батько ледве встиг засунути свого повчального листа в кишеню каптана дядька – і приєднатися до матері в побажанні успіху його атаці.

– Мені б хотілося, – сказала моя мати, – подивитися в замкову щілину з цікавості . – Назвіть це справжнім ім’ям, дорога моя, – сказав батько. – І дивіться тоді в замкову щілину, скільки вам хочеться .

Намірившись a prіorі [401] присвятити любовні пригоди дядька Тобі містерові *** – я a posterіorі [402]знаходжу більше підстав присвятити їх лордові ***. [403]

Я б від душі журився, якби це збудило до мене ревнощі їх превелебностей; адже на придворній латині a posterіorі означає цілувати руки з метою домогтися підвищення по службі або взагалі якого-небудь блага.

Про лорда *** я не кращої й не гіршої думки, ніж був про містера ***. Почесті, подібно до відбитків на монетах, можуть надати ідеальну й місцеву цінність шматку неблагородного металу; але золото і срібло матимуть обіг усюди без усякої іншої рекомендації, крім власної ваги.

Та ж сама прихильність, яка вселила мені думку забезпечити півгодинну розвагу містерові ***, коли він був без діла, – керує мною ще сильніше нині, оскільки півгодинна розвага буде кориснішою та освіжаючою після роботи й засмучень, аніж після філософської трапези.

Немає кращої розваги, ніж цілковита зміна думок; нічиї думки не різняться повніше, ніж думки міністрів і безневинних коханців, ось чому, коли я заводжу мову про державних діячів і патріотів і позначаю їх ознаками, які здатні будуть запобігти на майбутній час плутанині та помилкам на їх рахунок, – я маю на увазі присвятити цей том такому собі люб’язному пастухові.

Словом, малюючи таким чином його уяві нове коло речей, я неминуче дам відвернення його палким любовним мріянням. А тим часом

Закликаю всі сили часу та випадку, що ставлять стільки перешкод на нашому життєвому терені, бути мені свідками, що я ніяк не міг приступити серйозно до любовних пригод дядька Тобі до цієї хвилини, коли цікавість моєї матері, як вона її назвала, – або деяке інше спонукання, як схильний був думати батько, – вселило їй бажання підглянути в замкову щілину.

«Назвіть це справжнім ім’ям, дорога моя, – мовив батько, – і дивіться тоді в замкову щілину, скільки вам хочеться».

Тільки бродіння тієї кислоти, невелика доза якої, як я вже не раз казав, була в крові у мого батька, могло дати вирватися такому натяку – батько був, проте, за природою людиною прямою та благородною, повсякчас готовий послухати голос переконання, тому, ледве він вимовив останнє слово своєї нелюб’язної репліки, як відчув докір сумління.