Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Якщо і це не допомагає, значить, вплутався сам Сатана: адже самі розсудіть, сер, – оскільки кожен зазвичай присутній при голінні своєї бороди (хоча і немає правила без винятку) і вже неодмінно просиджує протягом цієї операції віч-на-віч із самим собою, якщо здійснює її власноручно, – це особливе становище вселяє нам, як і всяке інше, свої особливі думки. —

– Я стверджую, що образи фантазії неголеної людини після одного гоління чепуряться і молодіють на сім років; коли б не наражалися вони на небезпеку бути зовсім зголеними, їх можна було б довести шляхом постійного гоління до найвищої досконалості. – Як міг Гомер писати з такою довгою бородою, мені не вкладається в голові – і коли це говорить проти моєї гіпотези, мені мало нужди. – Але повернімося до туалету. Ludovіcus Sorbonensіs вважає його виключно справою тіла, έζωτεριϰή πράζις, [406]як він його називає, – але він помиляється: душа і тіло співучасники в усьому, що вони роблять; ми не можемо надіти на себе новий одяг так, щоб разом з нами не одягнулись і наші думки; і якщо ми вбираємося джентльменами, кожна з них являється нашій уяві такою ж ошатною, як і ми самі, – так що нам залишається тільки взяти перо та писати речі, схожі на нас самих.

Таким чином, коли ваші милості й ваші превелебності побажаєте дізнатися, чи охайно я пишу і чи зручно мене читати, ви так само добре про це судитимете, розглянувши рахунок моєї пралі, як і піддавши розбору мою книгу; можу вам засвідчити, що був один такий місяць, коли я змінив тридцять одну сорочку – так чисто я старався писати; а в результаті мене лаяли, проклинали, критикували та ганьбили більше, і більше було таємничих похитувань головою на мою адресу за те, що я написав цього місяця, ніж за все, написане мною в інші місяці того року, разом узяті.

– Але їх милості й їх превелебності не бачили моїх рахунків .

Оскільки у мене ніколи в думках не було почати відступ, для якого я роблю всі ці приготування, перш ніж я дійду до розділу п’ятнадцятого, – то я маю право використати цей розділ, як я визнаю зручним, – у цю мить у мене двадцять різних планів із цього приводу – я міг би написати розділ про Ґудзикові петлі . —

Чи розділ про Тьху! який має йти за ним —

Чи розділ про Вузли , у разі якщо їх превелебності з ними впораються, – але теми ці можуть утягти мене в біду; найвірніше рухатися шляхом учених і самому висунути заперечення проти написаного мною, хоча, наперед оголошую, я знаю не більше своїх п’ят, як їх спростувати.

Передусім можна було б сказати, що існує ганебний вид Ферсітової сатири, чорної, як чорнило, яким її написано, – (доречно зауважити, хто так говорить, мусить подякувати генеральному інспекторові грецької армії за те, що той не викреслив зі своєї відомості особового складу ім’я такої потворної та лихослівної людини, як Ферсіт, [407]– бо ця недбалість забезпечила вас зайвим епітетом) – у таких творах, можна стверджувати, ніякі вмивання і відтирання на світі не підуть на користь генієві, що опустився, – навпаки, чим брудніший цей суб’єкт, тим більше він зазвичай досягає успіху.

На це у мене тільки та відповідь – принаймні, під рукою – що архієпископ Беневентський, як усім відомо, написав свій брудний роман Галатео в ліловому каптані й камзолі та в лілових штанях і що накладена на нього за це єпитимія (написати коментар до Апокаліпсису) хоча й видалася деяким надзвичайно суворою, інші зовсім не визнали її такою, єдино внаслідок згаданого вбрання .

Іншим запереченням проти мого засобу є його недостатня універсальність; адже оскільки голільна його частина, на яку покладається стільки надій, зовсім недоступна, через непорушний закон природи, для половини людського роду, – я можу сказати лише, що письменники жіночої статі, як в Англії, так і у Франції, мимоволі мусять обходитися без гоління. —

Що ж до іспанських дам – за них я ні крапельки не тривожуся. —

Ось, нарешті, і п’ятнадцятий розділ; він не приносить із собою нічого, крім сумного свідчення про те, як швидко вислизають від нас радощі на цьому світі!

Але оскільки в нас ішла мова про мій відступ – урочисто оголошую: я його зробив! – Що за дивна істота людина! – сказала вона.

Я з вами цілком згоден, – відповів я, – але краще нам викинути всі ці речі з голови і повернутися до дядька Тобі.

Дійшовши до кінця алеї, дядько Тобі й капрал похопилися, що їм не туди була дорога, повернули кругом і попрямували просто до дверей місіс Водмен.