Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Дружба носить дві одежі: верхню і нижню. У першій Бригітта служила інтересам своєї пані – а в другій робила те, що їй самій найбільше подобалося; таким чином, вона, подібно до самого Диявола, поставила на рану дядька Тобі подвійну ставку. – Місіс Водмен поставила на неї всього лише одну – і позаяк ставка ця могла виявитись її останньою ставкою, то вона вирішила (не бентежачи місіс Бригітти і не нехтуючи її здібностями) розіграти свою гру самостійно.

Вона не потребувала заохочення: дитина могла б розгадати гру дядька Тобі – було стільки природності й простодушності в його манері розігрувати свої козирі – він так мало думав про те, щоб притримати старші карти, – таким беззбройним і беззахисним сидів на канапі поряд із вдовою Водмен, що людина благородна заплакала б, обігравши його.

Проте залишимо цю метафору.

– А також і нашу історію – з вашого дозволу; правда, я ввесь час із живим нетерпінням поспішав до цієї її частини, добре знаючи, що вона становить найбільш ласий шматочок, який я можу запропонувати читачам, проте нині, коли я її дістався, я б із задоволенням передав перо будь-якому охочому і попросив продовжувати замість мене – я бачу всі труднощі описів, до яких мені потрібно приступити, – і відчуваю брак моїх сил.

Мене, принаймні, втішає, що цього тижня я втратив унцій вісімдесят крові під час найбезглуздішої лихоманки, що схопила мене, коли я починав цей розділ; таким чином, у мене залишається ще сподівання, що я зазнав збитків більш стосовно серозних частин крові або кров’яних кульок, ніж відносно тонкої пари мозку, – але хай там як – Відозва до поетичного божества не може зашкодити справі – і я цілком надаю право тому, до кого звертаюся , надихнути або «накачати» мене, як йому заманеться.

Відозва

Люб’язний Духу солодкого гумору, що колись водив легким пером гаряче улюбленого мною Сервантеса, – щодня прокрадався крізь забране ґратами вікно його темниці та своєю присутністю перетворював напівтемряву її в яскравий полудень – що розчиняв воду в його кухлі небесним нектаром і ввесь час, поки він писав про Санчо та його пана, прикривав чарівним своїм плащем обрубок його руки [409]і широко напинав цей плащ над усіма знегодами його життя —

– Заверни сюди, благаю тебе! – подивися на ці штани! – єдині мої штани – прикрим чином роздерті в Ліоні. —

Мої сорочки! подивися, яка непоправна сталася з ними біда. – Пола – в Ломбардії, а все інше тут. – Усього лише було в мене півдюжини, а одна хитра шельма-праля в Мілані обкраяла п’ять із них спереду. – Треба визнати за нею справедливість, вона зробила це з деяким розумом – бо я повертався з Італії.

Одначе, не зважаючи на все це, незважаючи на пістолетну трутницю, яку в мене поцупили в Сієні, не зважаючи на те, що я двічі заплатив по п’ять паоло [410]за два круті яйця, раз у Раддікоффіні й удруге в Капуї, – я не беру до уваги подорож по Франції й Італії, якщо ви всю дорогу зберігаєте самовладання, такою поганою річчю, як інші бажали б нас переконати; без узгір’їв і вибоїн не обійтись, інакше як, скажіть на милість, могли б ми досягти долин, де Природа розставляє для нас стільки бенкетних столів? – Безглуздо уявляти, щоб вони дарма надавали вам ламати свої вози; і якщо ви не платитимете по дванадцять су за мастило ваших коліс, то на які засоби бідний селянин намазуватиме собі масло на хліб? – Ми занадто вимогливі – невже через зайвий лівр або два за вашу вечерю і ваше ліжко – це становитиме щонайбільше шилінг і дев’ять з половиною пенсів – ви готові відступитися від вашої філософії? – Заради неба і заради самих себе, заплатите – заплатіть цю дрібницю обома руками, тільки б не залишати сумовитого розчарування в поглядах вашої пригожої хазяйки та її прислужників, які вийшли до воріт при вашому від’їзді, – і крім того, вельмишановний добродію, ви отримаєте від кожної з них братський поцілунок. – Принаймні, так було зі мною! —

– Бо любовні пригоди дядька Тобі, що всю дорогу крутилися в моїй голові, подіяли на мене так, начебто вони були моїми власними, – я був уособленням щедрості й доброзичливості, я відчував у собі трепет приємної гармонії, з якою узгоджувалося кожне хитання моєї коляски; тому мені було однаково, гладенька дорога чи вибоїста; усе, що я бачив і з чим мав справу, зачіпало в мені деяку приховану пружину співчуття або захоплення.

– То були наймелодійніші звуки, які я коли-небудь чув; я в ту ж мить опустив переднє віконце, щоб ясніше за них розчути. – Це Марія, – сказав поштар, помітивши, що я прислухаюся. – Бідолашна Марія, – вів далі він (відсовуючись убік, щоб дати мені побачити її, тому що він поміщався якраз між нами), – сидить на пагорбі з цапиком біля себе і грає на сопілці вечірні молитви.